Камбурова Олена Антонівна (1940 р.) Хмельницька міська централізована бібліотечна система Камбурова Олена Антонівна (1940 р.) Хмельницька міська централізована бібліотечна система
    Про ЦБС
    Бібліотеки
    Читачам
    Ресурси бібліотек
    Віртуальні виставки
    Наша Україна
    Наше місто
    Літературна світлиця
    БібліоЖиття
    Фотогалерея
    Відеогалерея
    Проекти та програми
    Партнери і спонсори
    Контакти
    Карта сайту




    Пошук по сайту

    Хмельницька міська рада

     
      Головна » Наше місто » Ім’я в історії міста
    Камбурова Олена Антонівна (1940 р.)

    Камбурова
    Олена Антонівна

    Є люди, творчість яких існує поза часом

    Камбурова Олена Антонівна народилася 11 липня 1940 року у м. Новокузнецьк Кемеровської області в родині інженера Антона Семеновича Камбурова (1908-1967) і лікаря Лідії Марківни Захарової (1911-2000). Через деякий час батьки переїхали в Україну, до міста  Проскурова (нині Хмельницький).

    Вона – співачка, актриса, засновник і художній керівник «Театру музики і поезії під керівництвом Олени Камбурової» (1992 р., Москва), за що у 2013 році стала лауреатом премії імені  К. С. Станіславського у номінації "За організацію театральної справи".

    Працює в жанрі театральної і поетичної пісні, в якій вважаються однаково важливими всі три складові – музика, текст і драматургічний початок.

    Близькими за напрямком вважає творчість французьких шансоньє середини ХХ століття – Жака Бреля, Барбари, Жюльєтт Греко, Лео Ферре і інших.

    Олена Антонівна – лауреатка багатьох премій, має  численні нагороди. Вона – Заслужена артистка РРФСР (1983), Народна артистка Росії (1995).

    Голос Олени Камбурової звучить у «співі за кадром» більш ніж в 100 фільмах і мультфільмах. Серед акторських робіт – ролі у фільмах «Монолог», «Театр невідомого актора», «Спогад» про Володимира Висоцького. Вона записала низку платівок та компакт-дисків.

    Минуле не щезає, воно творить майбутнє

    «Щоб судити про людину, принаймні потрібно увійти
    в таємницю її думок, її нещасть, її хвилювань»

                                                         Оноре де Бальзак

    Хмельницький – це маленька Країна Дитинства, звідки бере початок могутня річка життя Олени Камбурової, оскільки її дитячі роки та юність пройшли в Україні, у місті Хмельницькому.  Саме сюди переїхала її сім'я, родовід якої сходить до греків Приазов'я. 

    У червні 2014 року Олена Антонівна була гостею в ефірі радіостанції «Серебрянный дождь» у проекті «Отцы и дети». Зі спогадів співачки, як виявляється, величезний вплив на формування її як особистості та на формування її культурних смаків  мали радіо і кіно.

    «Ось уявіть собі: маленьке українське містечко – Хмельницький. Радіо – це джерело, окреме від усього життя: від школи, від двору і від сім'ї, в якій ти живеш. Це така чорна тарілка, яка ніколи нами не вимикалася. Я б сказала, що це був дійсно член сім'ї, тому і моє особисте, і музичне якесь сприйняття світу, і пісенне, воно звідти» – каже співачка.

    «Ось ці перші вподобання, імена, які я почула. По-перше, П. Чайковський, С. Рахманінов. Нам у школі цього не говорили. У нас не було уроків музики, а до музичної школи мене не віддавали. Віддали мого брата Володю. Це, до речі, було для мене великим потрясінням. Музична школа була предметом моєї мрії, але вона не здійснилася.

    А на тодішньому радіо звучало все – і те, що Москва транслювала, і те, що Київ: і тріо бандуристів, і українські народні пісні, і П. Чайковський, і С. Рахманінов, і С. Лемешев, і І. Козловський. Та, головним, можливо, враженням, була Іма Сумак. Я була у захваті від цього неймовірного масштабу й діапазону голосу. Чи могла я тоді сподіватись, що багато років по тому потраплю на її сольний концерт?»

    А ось із дикторів радіо для Камбурової кумиром був Юрій Левітан.

    Окрім того, Олена Антонівна згадує, що радіо несло й  виховну функцію і саме через це вона була патріотом.

    «Я була великим патріотом, оскільки радіо мені говорило, що я живу в найкращій країні, що у нас найкращий народ, що у нас все прекрасно. Я навіть не задумувалась, що у мене багато чого немає.  Що у мене немає ляльки, що замість ляльки ми самі вирізали з картону ляльку-фігурку, а потім вже одягали її із паперу вирізаними платтячками, розфарбовуючи їх, що у мене довго не було кольорових олівців. Я взагалі, коли вперше спробувала масло з білим хлібом, мені здалося, що смачнішого нічого немає у світі. Розумієте?

    Власне, в якій країні я живу, я зрозуміла по-справжньому тільки в 26 років. Я потрапила в Москву в 20 років. Якось ще перших 5-6 років багато чого не розуміла… А ось потім почали з'являтися книжки. Проте, я навіть не замислювалася, що їх можна і потрібно було читати. Це все прийшло набагато пізніше. Пізніше, ніж у всіх. Нас, окрім радіо, ще й мама і школа так виховували».

    Мама Олени, Лідія Марківна, дуже шанувала всі свята, для неї це було святим: і 1 травня, і жовтнева революція. Дивно, бо її батька арештували (діда Олени). Він зник. Вже за часів перебудови у Олени Антонівни була можливість дізнатися, що його розстріляли ні за що, просто за фразу. Він лише сказав своїм односельчанам на агітзборах, що в газетах не завжди пишуть правду. А взагалі він у храмі служив, умів гарно вести господарство. Однак О. Камбурова згадує, що у родині про політику ніколи не говорили, можливо через страх.

    Але з часом до співачки прийшло усвідомлення і у неї виробилося своє бачення патріотизму та історії. Зрештою патріотизм для неї – це гордість за велику літературу, за великий кінематограф та творчість. А про історію вона каже:

    «Ось я взагалі вважаю, що в історії людства є наче дві історії: це кривава історія – політична, з негативним знаком, і друга – творча, де теж є свої мінуси, поразки і перемоги, але вона летить над історією, яка живе і повзе в окопах. Мені лише сумно, що творчість – ні література, ні музика, ні духовні найдосконаліші праці з психології чи з будь-чого не зробили людей духовнішими, по-справжньому духовними, і на Землі відбувається те, що відбувається.

    Тобто, творчість не вплинула так, як хотілося б, і це парадокс. І можна зустріти людину, яка знає літературу набагато краще, ніж ти, знає кінематограф, вона скриня, набита знаннями усього на світі, але вона не проявить милосердя. А ось мужик, який нічого не знає, він знає, що вбивати – погано, що не можна проявляти жорстокість. Парадокс полягає у тому, що знання не гарантує милосердя».

      

    Живе лиш той, хто не живе для себе

    Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу. Вона замислюється над своїми вчинками, намагається усвідомити їх на основі власного досвіду.

    Співачка вважає, що кожна людина протягом усього життя повинна брати на себе якусь частку добродійності, тому сама неодноразово давала благодійні концерти.

    Батьки були прикладом для дівчинки. У Хмельницькому мама співачки працювала дитячим лікарем, тому змалку Оленка бачила її відношення до роботи. Оскільки телефонів не було, вона знала, що у будь-яку мить протягом доби можуть постукати у двері й попросити у мами допомоги, якщо у когось захворіла дитина. І вона ніколи не відмовляла.

    Батько був головним інженером механічного заводу (нині Хмельницький завод ковальсько-пресового устаткування «Пригма-Прес»), який був поряд із будинком. Він практично постійно був на роботі. Можливо, постійне перебування у напрузі через роботу стало причиною того, що в 46 років у батька стався інсульт, наслідки якого він так і не зміг подолати до кінця життя.

    У мами, Лідії Марківни, був гарний голос і вона обов'язково співала, коли збиралися гості, любила читати вірші. Батько у молодості гарно грав на гітарі, а от про себе Олена Антонівна згадує:

    «Я, наприклад, дуже соромилася. По життю сором'язлива. Тому я співала тільки тоді, коли перебувала одна. Або, наприклад, забиралася на горище будинку й думала, що мене ніхто не чує, а через багато років мені сусіди кажуть: «А ми ж все чули!»

    А жила співачка у кутовому триповерховому будинку, що на розі вул. Свободи і вул. Правди.

    Олена практично виросла у дворі, адже, коли вона зростала, не було телебачення, не було навіть патефона. У дворі гралися, обмінювалися фантиками від цукерок тощо. Але вона єдина збирала світлини кіноакторів, бо окрім радіо мала ще одну дитячу пристрасть – кіно.

    У 1940 році в Проскурові (нині Хмельницький) запрацював кінотеатр ім. Чкалова (нині муніципальний кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка), який відразу ж став гордістю міста і був у числі кращих в Україні. Олена Камбурова згадувала так:
     

    «Кінотеатр ім. Чкалова, розташований у  центрі міста, був зосередженням уваги і не лише моєї, а й дорослих та дітей. Життя вирувало біля нього: черги, фільми. Іноді була можливість потрапити на сеанс безкоштовно, тому, що з часом у нас навіть «блат» з'явився. У нас була касирка, яка потихеньку проводила нас у зал. Ще ми знали, що там можна попити ситро і навіть із сиропом. Це було одне з найяскравіших вражень».

    А ще у Хмельницькому влітку, у парку імені Івана Франка, працював літній кінотеатр. Тут дітвора вилазила на дерева і зверху дивилася кіно взагалі безкоштовно... Серед тих «глядачів» часто бувала й Олена.

    Її улюбленою актрисою стала Лоліта Торрес у кінофільмі «Вік кохання», а її улюбленим актором – Леонід Биков. Вона навіть йому написала. До речі, це був єдиний у житті Олени Камбурової випадок, коли вона написала листа. Хоча, звичайно ж, дивилася і фільми за участю таких кумирів як Л. Орлова, А. Ларіонова, Л. Целіковська, П. Кадочніков та інших.

    Ось так і зростала О. Камбурова романтиком і мрійницею. У дитинстві вона мріяла бути гімнасткою. Але одного разу сильно впала і стала боятися гімнастичних брусів. Довелося  зі спортом розпрощатися.

    Мріяла стати великою поетесою і писала вірші.  Довго писала. Під час навчання у школі (навчалася у Хмельницькій середній школі №6), коли задавали твори, писала їх у віршах.

    Продовжувала писати і коли вступила та два роки навчалась у Київському технологічному інституті легкої промисловості. Лише після невдалої спроби вступити у Вище театральне училище імені Б. В. Щукіна, кинула. Саме тоді вона по-справжньому зрозуміла різницю між віршованою римою і віршами-образами, що пробуджують у серці почуття прекрасного.

    Величезний вплив на  Олену Камбурову мали пісні Новелли Матвєєвої та Булата Окуджави, під впливом яких змінювався і її світогляд.

    Але приголомшливе враження на юну Олену справив приїзд у Хмельницький жанрової співачки Тамари Ханум. Можливо саме тоді й зародилася найважливіша мрія, яка повела її по життю – стати актрисою.

    Втілити свою юнацьку мрію – стати драматичною актрисою, вдалося не одразу. Пані Вдача обрала для цього свої шляхи.

    Закінчивши школу, Олена Камбурова, не будучи абсолютно впевненою у твердих підставах для вступу до театрального інституту, вступила у Київський технологічний інститут легкої промисловості  (нині Київський національний університет технологій та дизайну), збираючись стати інженером-конструктором взуття. Проте, закінчивши два курси, подала заяву про відрахування.

    Те юнацьке бажання стати актрисою не полишало, а внутрішній голос, її дар, кликав усе сильніше, вона ж була готова відгукнутись на його поклик. Тому прийшла до Київського державного інституту театрального мистецтва (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені
    І. К. Карпенка-Карого) і зустрілась із Михайлом Поліектовичем Верхацьким, дивовижною людиною, що залишила про себе у пам'яті О. Камбурової дуже теплі спогади. Тоді він їй сказав:

    «Ну, дуже емоційна і темперамент є, що важливо».

    Та розмова дала їй терпіння і мужність на роки вперед.

    І вона вирушила для втілення своєї мрії у Москву, сподіваючись вступити у Вище театральне училище імені Б. В. Щукіна (нині Театральний інститут імені Бориса Щукіна). На жаль, спроба виявилася невдалою і цілий рік вона працювала на будівництві.   

    Хоч як було важко після провалу, про те, щоб повернутися у Хмельницький, навіть мова не йшла. Було соромно. Звістка про відрахування з інституту була для батьків травмою. Особливо незадоволеною була мама. Для неї це було незрозумілим. Авжеж, донька навчалася у «нормальному» інституті, згодом могла б бути забезпечена роботою та й професія у руках. А тут – не зрозуміло що. І потім, хто міг припустити, що донька збирається стати артисткою? Ну, дійсно, ходила у гурток, де складали казки, один раз прийшла у хор і не підійшла, у десятому класі один раз виступила у школі та й то вкрай невдало. Ну, як можна було повірити, що донька дійсно може виступати на сцені? Для Олени Камбурової вороття не було, вона не знала, що сказати мамі і для себе вирішила:

    «Ні, я мушу, я знайду, я вперше піду в самодіяльний колектив, я повинна якось протриматися».

    Так почався її шлях до себе.

    Заради поклику

    Не заперечуйте, що важко уціліти ніжній душі під камінням
    жорстокого часу, не кажіть, що час ракет не для колискових!

                                                                                                      Г. Чубач

    Під час вступу молодь перезнайомилася між собою. Її новий знайомий жив у двоповерховому будинку барачного типу  з довгим коридором, неподалік від навчального закладу. Він і запропонував Олені зупинитися у вільній, але неопалюваній кімнаті (технічна кімната). Щоправда, один мешканець бараку увесь час дуже сильно був проти і одного разу, на щастя, це вже було влітку, Олена Камбурова повернувшись додому, побачила, що її кімната опечатана. Але на той час у неї вже було багато друзів і їй було у кого зупинитися.            

    Олена Антонівна зайнялася пошуком колективів, які займаються самодіяльністю. Їй порекомендували студію Художнього слова (нині музичний театр «Гелікон-опера»), яким керувала Ніна Адамівна Буйвон, колишня актриса МХАТ, а зіркою колективу був  Олександр Калягін. О. Камбурова почала грати в мініатюрах.

    Разом з тим Олена поступила в Державне училище циркового та естрадного мистецтва ім. М. Румянцева на естрадне відділення, яке закінчила в 1966 році. Але виявилося, що вона – з породи тих самих особистостей, яким з дитинства дістається за те, що вони «не такі, як усі»...

    З уроків вокалу тікала: її вели як колоратурне сопрано, яким вона не була. Після тих уроків розмовляти не могла. До того ж, вона вважала, що в майбутньому співати не буде. Вона бачила себе в театрі, в драмі. Її чоловік був педагогом того ж училища – викладач музики, але як зізнається сама співачка, вона не вчилася як слід. До того ж, не подобався підбір пісень, запропонованих для розучування.  Олена просила дозволу співати інші мотиви, що були їй більше до душі, а між тим, її документи готувалися до відрахування «за невідвідування занять»... На щастя, знайшлася благородна і розумна людина, яка «відстояла» студентку. Не раз потім зависав «караючий меч» над її головою.

    Але незабаром, ще під час навчання, вона стала відома саме як співачка. Удача повернулася до Олени Камбурової, хоча вона цього, можливо, не усвідомлювала.

    Ще навчаючись на другому курсі, вона записала на радіостанції «Юність» декілька пісень на вірші Новели Матвєєвої. А тоді цю радіостанцію слухали буквально всі і у неї вмить утворилася молодіжна аудиторія. Студентська молодь дуже цікавилася такими піснями. Її почули, стали запрошувати для участі в концертах, запропонували записатися на Всесоюзному радіо.

    Вона прийшла на сцену в 60-ті роки, в пору знаменитої хрущовської «відлиги». Тоді напротивагу  бравурній пісні зазвучали Булат Окуджава, Новела Матвєєва, Юлій Кім. Деякі з їхніх творів увійшли до репертуару Камбурової.

    Але несподівано пішла заборона. На здивоване запитання співачки, чому ж їй не можна співати те, що виконують самі автори, прозвучало: «У вас не та інтонація!» (не радянські пісні, немає громадянської позиції). Це означало, що інтонація Олени Камбурової була саме «та», але неприйнятна для епохи. Тон, звук, забарвлення, те, чого художник не в силах ні придумати, ні підробити, – висловлювали саму суть її душі. Це була інтонація тепла, щира, яка страждає і мріє відновити порушений зв'язок часів.

    Пізніше, в одному із інтерв'ю О. Камбурова,  розмірковуючи, скаже:

    «Якби в країні не було жорсткої цензури, у мене, напевно б, по-іншому склалося б життя. Але як тільки виникла перспектива гастролей – все вперлося у  мій репертуар. На комісії Мінкульту виконавець російських пісень Іван Суржиков кричав: «Так починалася Чехословаччина! Там молодь теж співала якісь свої пісні. Бачите, чим це закінчилося?!» і у мене почалося напівпідпільне життя».

    Марина Іванівна Цвєтаєва і журналістка в гостях у Олени Камбурової, 1992 р.

    Але Олена Антонівна не зупинялася і продовжувала творчу діяльність. А в 1979 році закінчила ще й Державний інститут театрального мистецтва ім. А. В. Луначарського, факультет естрадної режисури.

    Вже пізніше вона про себе скаже:

    «Жанна д'Арк – це був для мене найголовніший образ у дитинстві. І коли я вирішила, що буду актрисою, то звичайно ж, я зіграю Жанну д'Арк. Загалом, щось подібне все одно сталося, тому, що ці нападки – це взагалі-то з тієї ж серії».

    «Я відчуваю себе маленьким загоном, маленьким дивізіоном, який надає опір там, де здаються... Я кидаю зерна в ґрунт, засіяний іншим... і вони глухнуть» – скаже вона в іншому інтерв'ю.

    Та ні, глухнуть не всі!

    Вже зовсім недавно на питання журналістки чи ніколи не виникала в неї  спокуса зробити щось більш комерційне, вийти в маси? Співачка відповіла:

    «Розумієте, я не можу: є речі, через які не переступиш. Я вже мимоволі стала вихованкою школи своїх же пісень. Ми разом отримуємо удари, разом радіємо. Я часто повторюю, що ставлюся до пісні як до живої істоти».

    І це правда. Бо ще у 70-х роках, виступаючи на одному з концертів перед шахтарями, аби перекинути хоч якийсь місток до уваги залу, вона сказала фразу:

    «Пісні – дуже тендітні створіння. Вони подібні до квітів: якщо їх увіткнути в пісок – вони в'януть».

    Після чого атмосфера у залі дійсно змінилася.

    У Хмельницькому Олена Камбурова виступала всього три рази. Перший раз ще замолоду, а потім у 2000 та 2008 роках. 

    Магія сцени

    Єднання з піснею – це і є таємниця...
                                             О. Камбурова

    Артистка, циркачка, клоун. Художник. Явище культури. Олена Камбурова.

    Слава, зазвичай, обходить таких, як вона – нерозторопних, тих, хто не кидає щедрі жертви на вівтар успіху. Але сила її дару така, що загальні закони не діють. Журналістка Ольга Кучкіна написала:

    «Я дивлюся з публіки. Із  залу, коли вона – на сцені. І думаю: якщо геній – це дар, праця, свій шлях і вища ступінь свободи, – їй-богу, вона геній».

    Пал­кі очі, що випромінюють потік енергії. Тендітна, невеличкого зросту, трішечки сутула, сором'язлива. Вона може співати дискантом або голосом оперної співачки, надтріснутим старечим голосом або голосом смішної тваринки, може співати високо і низько, дзвінко і хрипко, світло і похмуро, з гумором і трагічно, таємниче і відкрито, гостро, лукаво, сильно, холодно, задихаючись, тріумфуючи, вщент розбиваючи серце і згораючи в польоті, вона кричить, плаче, освідчується, нудиться, запитує, молиться, знає, дає надію, сумує і втішає.

    У неї дуже великий репертуар і це при величезному внутрішньому самообмеженні. Тільки те і тільки так, що є її світ, її життя, її «вірую».

    Її називають російською Едіт Піаф.

    Поетична основа пісні стала для співачки ключем під час пошуку репертуару. Для неї надзвичайно важливі тексти. Як пояснення. Як запрошення в будинок. Образ починається, виростає з поетичного, словесного змісту, у кожній пісні – свій. Триває, оформлюється музично, стилем, інтонацією, «написаний» голосом, як пензлем. Пензлем і фарбою. У «картину» включається самий тембр голосу.

    Побувавши на концертах Олени Камбурової, журналістка Світла Уніговська так опише свої враження:

    «Потім я пізнала й ті миті на концертах Камбурової, коли вона, здавалося, була в полоні якоїсь таємничої сили. Я мимоволі запитувала себе, як може ще твори­ти, жити ця ніжна, чиста, свята істота в нашому грубо­му і брудному житті, в нашій площині, з якою вона, очевидно, порвала уже всі зв'язки, але прозріння свої все ще розпізнавала і втілювала на землі. На сце­ні. Розпізнавала і втілювала образами, як і були вирішенням і загадкою водночас.

    І з цих образів-видінь стиралися випадкові риси, їх душа розкривалася перед нами свіжо і цнотливо, з притаманним актрисі сором'язливим благородством і ледве вловимим, недомовленим відстороненням, що віддає чи не інферальним блиском. Це був дивовижний театр, театр багатозначного, драматично на­пруженого і в той же час вільного стилю, що грає контрастами. Глядач втягувався в це дійство, залуча­лася його фантазія, що скинула пута прозаїчного сну і втілювала образи разом з їх творцем.

    Інтелектуальною душевною затратою можна на­звати причетність глядачів до того, що творить ак­триса на концертах. Але ця затрата окупається внутрішнім удосконаленням, станом, що подібний до античного поняття катарсису. Вона має свого гля­дача, який відчуває пристрасть до високого питання про духовність у поезії та музиці. Але її діалоги з ним завжди геть позбавлені дидактики і моральної зарозумілості ідеалізму. Ці діалоги відкривають свій острів або материк. Своє Щось».

    Якось її запитали:

    «Як ви знаходите форму пісні? Звідки ви знаєте, де потрібен цей гарячий, майже злий шепіт, де здавленість, а де крик?»

    На що Олена Антонівна відповіла:

    «За довгі роки одне точне відчуття: є магія сцени. Не для вас, для мене. В житті я набагато примітивніша, менш кмітлива, менш емоційна, з якимись шорами... але варто вийти на сцену, щось зі мною відбувається»...

    Серед жестів, характерних для О. Камбурової, є один, що допомагає народитися найбільш точному образу: руки підняті вгору, як крила птаха. Виникає відчуття польоту, і це, мабуть, головне, що дарує її пластика. Це відчуття важливе співачці: воно висловлює її потаємну думку, що життя дане людині, як прагнення до польоту, і символ життя – відчуття свободи, що розправляє крила десь у височині.

    На її концертах люди не відпочивають. Вони працюють. Вони співпрацюють з артисткою. Це робота з внутрішнього, душевного удосконалення. Вона нелегка. Тому на концерти О. Камбурової йдуть, зазвичай, люди її інтелектуального кола, здатні прилучитися до її роздумів, налаштуватися на хвилі її душі.

    Олена Антонівна чудова виконавиця пісень бардів і менестрелів. Співає вона й О. Блока, Й. Мандельштама, А. Ахматову, М. Цвєтаєву, Б. Ахмадуліну, Д. Самойлова, Б. Окуджаву, А. Тарковського та інших... Її композитори – В. Дашкевич, Г. Гладков, И. Шварц і обов'язково ті, з ким вона працює – Л. Критська, О. Віницький, О. Сінкін. Із зарубіжної лірики до її репертуару увійшли поеми Ф. Лоркі, Ю. Тувіма, Ж. Превера, Л. Стаффа, Г. Аполлінера, а також пісні французьких шансоньє Ж. Бреля, Барбари, Л. Ферре та інших.

    У Олени Камбурової своє ставлення до звуку. І не стільки до музичного, скільки до звуку взагалі. Вона цінує звук вібруючий, і голос, злегка тремтячий від хвилювання, їй приємніший, ніж твердий, з металевим відтінком. Вона переконана, що всі звуки повинні бути добрими, ніжними, милосердними. Бо для неї музичний звук є продовженням зв'язку живого з живим. Спів – не що інше як продовжений крик або плач, сміх або зітхання...

    Тому для неї так важливо, щоб голос проходив через гарну апаратуру. Для Олени Камбурової мікрофон – це партнер, який допомагає передати найтонші фарби голосу, так, ніби потрібно у вухо сказати, а інакше тебе не почують. Гарна техніка дає їй свободу.

    У її репер­туарі – пісні російською, французькою, англійською, польською, іспанською, грецькою мовами, на івриті. Гастролювала у Фінляндії, Португалії, Великій Британії, США, Канаді, Німеч­чині, Нідерландах, Греції, Ізраї­лі. Але залишалася вірна своєму правилу: перед початком   нового концертного сезону тиждень-два відпустки проводила в оселі матері Лі­дії Марківни Захарової у Хмельницькому.

    На фото: Олена Камбурова з піаністом і режисером

     

    Епілог

    «Важить не час, коли відбуваються події, а людина в подіях часу»
                                                                                                     Марія Матіос

    Олена Антонівна Камбурова вважає, що важливо розширяти рамки часу, відчути, що ти живеш не лише в цьому часовому відрізку, а в одвічному часі. І тоді з'являється дуже багато додаткових радощів. Просто тому, що можна поставити платівку на програвач і стикнутися з епохою Моцарта, наприклад. Або взяти з полиці книгу і поринути в історію італійського мистецтва. Це не відхід від дійсності, адже дійсність теж поняття досить відносне. І тоді сьогоднішнє сприймається наче фільм, який ти дивишся і учасником якого стаєш. Ми заходимо в зал для глядачів і дивимося фільм, але ж ми живемо ще й за межами цього залу для глядачів. Розширення часу і є вихід за межі існуючого. І це можливо за рахунок творчого імпульсу, який повинен жити в людині. І від того, на якому мистецтві виховується людина, залежить її духовна екологія.

    Від 1992 року Олена Камбурова засновник і художній керівник «Театру музики і поезії під керівництвом Олени Камбурової», створеного на базі творчого колективу. Основною ідеєю театру є підхід до пісні як до основи для драматургічного дійства. Фахівці вважають, що не зважаючи на кількість театрів, театралізувати пісню, за великим рахунком, вдалося лише їй. Для багатьох вона залишається фокусником, чарівником, що вміє робити на сцені те, що іншим не підвладне.

    Життя Камбурової Олени Антонівни нагадує сходження на високу гору, з вершини якої відкривається неозорий світ і погляд на себе саму, на все прожите й пережите. Сама співачка вважає, що їй щастило на зустрічі та на наставників і в потрібний момент обов'язково знаходились люди, які її підтримували й допомагали. А невдачі, вважає вона, накачують м'язи і потрібно боротися за те, щоб вони обернулися удачею. А для цього потрібно багато працювати, не здаватися і не падати духом. А ще вона каже, що до успіху її ведуть інтуїція і терпіння, завзятість і тиха впертість, яку не видно з боку. До своєї ж негучної популярності ставиться філософськи, живе за принципом: «Роби що повинен, і будь що буде».

        

    P. S. На цвинтарі у Шаровечці (приміське село біля Хмельницького) можна побачити фамільний некрополь у грецькому стилі родини відомої співачки-хмельничанки Олени Камбурової, автором якого є відомий хмельницький художник Павлович Яків Мар'янович.

    08.07.2016 р.

    Використані джерела:

    Документи і світлини із особистого архіву родини Олени Камбурової та автора 

    1. Олена Камбурова "Пісня – це жива істота"  [Електронний ресурс] // Всім : [офіц. сайт]. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://vsim.ua (дата звернення 08.07.2016). – Назва з екрана.
       
    2. Елена Камбурова [Електронний ресурс] // Театр музыки и поэзии под руководством Елены Камбуровой. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://kamburova.theatre.ru (дата звернення 08.07.2016). – Назва з екрана.
       
    3. Золушка без туфелек [Електронний ресурс] // Театр музыки и поэзии под руководством Елены Камбуровой. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://kamburova.theatre.ru (дата звернення 08.07.2016). – Назва з екрану.
       
    4. Кучкина О. Елена Камбурова "Да осенит тишина" / Ольга Кучкина // Комсомольская правда. – 1990. – 2 августа.
       
    5. Малинина О. Человек нефельетонной эпохи / О. Малинина // Телевидение и радиовещание. – 1990. – №11. – С. 54
       
    6. Середа О. На хвилях душі : [про Камбурову Олену Антонівну] / Олена Середа // Корчагінець. – 1990. – 2 грудня.

    © Хмельницька міська центральна бібліотека
    Відділ інформаційних технологій та електронних ресурсів

    Підготувала: Єсюніна Галина

     Подільська, 78
    тел.
     (0382) 72-07-09
    cbs.km.ua


    Філія №14
    Філія №14
    • Електронний каталог
    • Меню для книгоманів
    • Зростаємо професійно
    • Мистецька вітальня
    • Наші видання
    • Послуги ЦБС
    • Хмельницький в інтернеті
    • Почесні
    • Ім’я в історії міста
    • Творчість бібліотекарів
    Найцікавіші питання та відповіді про Україну

    Найцікавіші питання та відповіді з історії, географії та етнографії (народознавства) України

    Якому жанру літератури Ви надаєте перевагу?
    детективи
    драми
    казки
    комедії
    легенди
    ліричні вірші
    пригоди
    трілери
    фентезі
    інше

    Слідкуйте за нами у
    соціальних мережах






    © ХМ ЦБС, 2010-2017 г.
       Офіційний сайт
    Україна, м. Хмельницький, вул. Подільська, 78
    www.cbs.km.ua            kmcbs.c@gmail.com
    Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
    адміністратора, а також активного посилання на сайт.
    створення
    сайту
    Студія Спектр