«… Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені».

Тарас Шевченко

21 листопада – особливий день у житті незалежної України – День Гідності та Свободи, встановлений «з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору».

З нагоди цього дня у бібліотеках Хмельницької міської ЦБС щорічно експонуються тематичні виставки, проводяться зустрічі з учасниками Майдану, години пам’яті та уроки гідності.

День Гідності та Свободи задає особливий тон і настрій, змушує замислюватись над змінами, які відбуваються не лише в Україні, а і у світі. І у цьому сенсі книги можна розглядати як інтелектуальну зброю. Але залежить від вибору. Дуже влучно відносно читання сказала Лариса Івшина, головний редактор газети «День»:

«Багато чого можна і варто читати, але найперше треба прочитати те, що дасть тобі розуміння: де ти перебуваєш, в якій системі координат і в якому стані твоя країна».

Майдан – це не політика давно забутих часів, це сучасна історія, яка потребує переосмислення. Це вже явище в житті нашого суспільства, завдяки якому за останні роки у свідомості українців відбулися великі зміни. А сучасні українські книги відкривають Україну через людей, їхні очі, їхні долі та почуття.

До прикладу, книги «Люди Майдану. Хроніка» під загальною редакцією Лариси Івшиної чи «Майдан. (R)еволюція духу» Антіна Мухарського розраховані швидше на сучасного українця. Коли через швидкий темп життя в людей іноді не вистачає часу читати великі фоліанти, а під руку попадає стислий опис історичних подій, він допомагає хоча б побіжно осягнути якість основні поняття, що є надзвичайно важливим.

І перш, ніж запропонувати уривки із цих книг, хочеться нагадати, що лише освічена людина здатна змінювати суспільство на краще.

«Бо читання просвітницької літератури сприяє філософській настанові до життя і виробленню власного способу морального виживання» – стверджує співачка Марія Бурмака і з цією тезою важко не погодитись.

Уривки із книг очевидців революційних днів української історії, їх погляд на Майдан.

«26 січня, у той самий день, коли мітингувальники звільнили Український дім від правоохоронців, вони створили тут… «Бібліотеку Майдану». Спочатку це була лише коробка з книжками, а вже за тиждень завдяки небайдужим киянам книгозбірня вже складалася із понад п’яти тисяч книжок – від публіцистики до детективів, від поезії до наукових розвідок, від літератури іноземними мовами – до медичних довідників.

Книжки мали шалену популярність – ті, хто приходив сюди зігрітися й перепочити після варти на барикадах, читали. Ні містика, ні романи жахів тут нікого не цікавили, розповіли волонтери «Дню» в перші дні існування бібліотеки, мітингувальники цікавляться книжками іншого рівня. Особливий запит – на українську класику, на книжки про Другу світову війну, про визвольні війни в Україні та загалом на історичну тематику. Серед фаворитів читачів – і книжки «Дня», зокрема «Сила м’якого знака». Загалом же поява «Бібліотеки Майдану в кількох хвилинах ходьби від барикад першої лінії на Грушевського, де триває основне протистояння, – дуже красномовний факт, який переможно нищив створений провладними ЗМІ образ мітингувальників як дикого натовпу. Тут люди укріплювали не лише барикади, а й свій світогляд, розбалансований трагічними подіями тих днів. Книжки допомагали розставити акценти, впорядкувати думки… Місце Розуму виникло у потрібний час».

Із книги «Люди Майдану. Хроніка», 2014

«… Майдан – це крайня межа, коли народ змушений брати долю країни у власні руки. Так, люди мусять виходити на вулиці, коли політична еліта не справляється зі своїм завданням. Вони просто зобов’язані це робити. І яке щастя, що українці саме такі. Майдан – «це висока температура», це свідчення того, що «організм» бореться. І водночас – це знак: викристалізовується наше бачення правдивої історичної долі України. Її справжніх героїв, її майбутнього.

Ми стоїмо на своєму історичному «щиті». Нас із нього не зіштовхнути. Люди раптом зрозуміли, яка сила в них за плечима. Тут проявило себе абсолютно нове і зворушливе явище – дуже багато людей із книгою в руках, здавалося, у найменш пристосованих до цього умовах. Це був зовсім інший Майдан, ніж 2004 року. Звичайно, не можна заперечувати, що тут, на Майдані, був і політичний розрахунок, і технології, але не вони стали вирішальними.

Майдан вивів на авансцену української і світової історії нові українські обличчя, характери. І це вже були не лише «етнографічні», а й політичні українці.»

Лариса Івшина,
із книги «Люди Майдану. Хроніка», 2014

«… Влада профанів зовсім не розуміла, що має справу з українським народом, який за 20 років повільного розкріпачення вдихнув дух свободи, у 2004 році піднявся на Помаранчеву революцію, а за роки ліберального правління Президента Ющенка позбувся того, що паралізувало його внутрішні сили – позбувся страху.

Майдан 22 листопада упав на них раптом, наче сніг на голову. Немає сумніву, що у Януковича були кремлівські радники, які ніколи не розуміли і не шанували українського народу. Вони не розуміли, що ігнорування з боку влади українці сприймають не як силу, а як неадекватність і хамство. Вони не розуміли, що жорстокий нічний погром студентів 30 листопада не налякає, а навпаки, покличе на Майдан 1 грудня сотні тисяч киян. І що вже зовсім незрозумілим було – це нечувана приязнь і солідарність людей, зокрема україномовних і російськомовних. А вони саме розраховували на конфлікт і національне протистояння!»

Євген Сверстюк,
український письменник, філософ
із книги «Майдан. (Р)еволюція духу», 2015

«… Я прийшов на Майдан його першого дня і побачив, що є сила-силенна небайдужих до долі країни людей. І це надихає. Прийшов не через заклики у Фейсбуці, бо мене нема там. Ідею про євроінтеграцію я підтримую, та думаю, Майдан розпочався тому, що в країні не було справедливості. Скрізь – корупція, немає правди в жодному суді – тільки за гроші ти можеш щось вирішити, правий ти чи не правий, головне – гроші. Санепідемстанція, пожежники, податкова, міліція, прокуратура – все – за бабло, і це не може не збурювати народ. І от одного дня ця одуріла влада тупо по-звірячому б’є дітей. Так, починалося народне повстання мирним ЄвроМайданом, але мільйони б не пішли за європейською ідеєю. А от коли побили дітей, люди не могли такого стерпіти і почали масово їхати до Києва.

Вранці після ночі, коли побили студентів, я теж почувався так, ніби побили моїх дітей. Зрозумів одну річ: у мене двоє, вони читатимуть розумні книжки, начитаються і потім так само підуть на свій майдан, а їх по-звірячому битимуть і калічитимуть скоти в формі «Беркуту». І я особисто буду в цьому винний. Тому, що я нічого не зробив, коли побили не моїх дітей. Діти ж не бувають чужими. Це такі створіння, які для всього суспільства є спільними дітьми.

Київ не Москва і не Болотна площа, де ОМОН побив людей – і решта розбіглися. У нас збіглося ще більше народу. І вийшли на вулиці люди з дітьми, відповідальні дорослі громадяни, яким є що втрачати. Така сіль землі: ті, хто працюють, на них і тримається держава. На працьовитих розумних бізнесменах. Так само на робітниках. На Майдані були всі верстви населення: і студенти, і домогосподарки, і пенсіонери, сюди підтягнулася вся свідома Україна. Ці люди знали, що не зможуть знайти правди в своєму селі чи місті і що вони з цього Майдану підуть або в тюрму, або стоятимуть до остаточної перемоги. А влада створила всі умови, щоб з цього Майдану у нас не було виходу. Вони зробили все можливе, щоб ми пішли до кінця, під кулі, чого вони не чекали. Бо не розуміли, що у людей є честь, гідність і самоповага.»

Сергій Поярков,
художник, політичний коментатор
із книги «Майдан. (Р)еволюція духу», 2015

«… Я приїхав на Майдан – бо в мене вкрали моє майбутнє. Я завжди був прихильником того, щоб Україна вступила в Євросоюз. Тому що потрібні зміни в законодавчій базі, докорінна зміна силової і владної структури як такої. Я впродовж чотирьох місяців жив у США і відчув різницю між тим, як живемо ми в Україні і як живуть громадяни там, на Заході. Вони горді з того, що вони американці. Я теж хотів би гордитися своєю країною, в якій розумний президент і влада, яка дійсно дбає про народ і його майбутнє. Різниця між цивілізованими країнами і нами – величезна – в культурі, вихованні, ставленні до людей. У нас досі і на всьому – сліди совдепії.»

Андрій Седлер,
студент
із книги «Майдан. (Р)еволюція духу», 2015

«… Якби сьогодні мене спитали, чому ми там були, я б уже не стала говорити про закони, бажання вступити до Євросоюзу чи небажання об’єднуватися у Митному союзі з Росією. Саме ця революція змінила нашу свідомість. Ми нарешті відчули й усвідомили себе окремою самобутньою нацією, яка прагне мати власний шлях розвитку, звісно, не відокремлений від усього світу, але й не нав’язаний ззовні, який ґрунтувався б на загальнолюдських цінностях. Тож я б відповіла, що ми стояли через мрію. Мрію про свою Країну. А ще – через любов. І гідність. …»

Єлизавета Бєльська,
мистецтвознавець,
із книги «Майдан. (Р)еволюція духу», 2015

«… Всі попередні роки ми болісно і часом недолуго шукали відповідь на питання – у чому полягає українська національна ідея? Але ж раптом все стало на свої місця. Вільні люди на вільній землі відстоюють своє право на волю. Воля – ключове слово нашої історичної та ментальної парадигми. Воля як свідомий акт особистості і як синонім свободи у лібертаріанському розумінні цього терміну. Воля як особиста відповідальність за свої вчинки, за свою Батьківщину і за її майбутнє.»

Антін Мухарський,
із книги «Майдан. (Р)еволюція духу», 2015

«… Після Майдану українці змінилися. Народ виріс у Націю. Це вже не закомплексований неприкаяний підліток. Вона на Майдані сказала «Я Є!» Україна не тільки заговорила, але й продемонструвала себе сильною нацією, яка не боїться викликів часу, війни, економічної чи цивілізаційної катастрофи. І ця горда, красива й смілива країна в найтемніших присмерках Європи торує власний шлях. Бо Україна – відкрита для великого світу, не лише до науки поважної Європи чи до обійм найдемократичнішого, завжди усміхненого американського президента. Жодної іншої України я не бачу і бачити не хочу. Слава Україні!»

Інна Корнелюк,
із книги «Майдан. (Р)еволюція духу», 2015