Найцікавішими і найвеселішими були вечорниці в ніч на Андрія. Тут знаходимо різні прояви і форми любовно-шлюбної магії – ворожіння (колективні та індивіду­альні), ритуал закликання дівочої долі, випікання й кусання калити (каланти, короля).

Серед учених-етнографів і досі немає єдиної думки стосовно значення цього ритуалу, який нині зберігся у вигляді веселої гри. Згідно з твердженням О. Потебні, корж, підвішений до сволока, символізує сонце. Можливо, це було відтворення якогось прадавнього міфу, який символізував знищення старого світу й побудову ново­го. Все це – лише припущення, для яких немає достатнього ґрунту. Відомо також, що калита мала і шлюбну символіку: якщо хтось із дівчат не засміється і вкусить калити, то вийде наступного року заміж.

То що ж таке калита? Це – пшеничний прісний корж, великий як сито, з діркою посередині або збоку, за яку на чер­воному шнурку, стрічці чи поясі підвішували його до сволока чи до стелі на відстані людського зросту, так, щоб його можна було схопити зубами. Іноді він був плоский, схожий на коле­со, іноді випікався із зубчиками по краях і дірочками поміж ними, іноді з невеликим вушком, за яке саме чіплявся до стелі. Ліпили калиту різними способами: розкачували й видушува­ли посередині дірку; скачували як свічку й з'єднували докупи два кінці в коло, як зв'язують вінок. Залежно від регіону, кали­ту прикрашали по-різному.

На Хмельниччині до білого борошна додавали олії, солі й цукру, маку, обтикали калиту вишнями.

Для випікання калити дівчата брали непочату воду, а також воду, настояну на любистку або на пахучих травах. Місили коржа всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки й завер­шуючи молодшою.

Після того, як калита спеклася, дівчата і хлопці вибирали з-поміж себе «пана Калитинського» (його, залежно від регіону, називали «писарем», «дідом», «попом», «паном Коржовським»), який охороняв калиту, сидячи біля неї. В одній руці він тримав горщик (глечик, черепок) – «каламар» із розколоченою у воді сажею або рудою глиною («чорнилом»), а в другій квач (із клоччя, пір'я чи віхтя). Іноді «дідові» чіпляли з клоччя вуса й бороду. Завдання Калитинського було розсмішити того, хто іде кусати калиту та обмазати його обличчя сажею.

Кожен з учасників свята, і хлопець і дівчина, мав право кусати калиту. Першими це робили парубки. Щоб вкусити калиту, треба було під'їхати до неї на кочерзі (на коцюбі, на рогачеві, на лопаті, якою саджали хліб у піч). Тому такого молодця величали «паном Кочержинським» (або «Коцюбин­сяким», або «Лопатинським»). Сідаючи на кочергу, немов на справжнього жеребця, парубок їхав від печі або від порога до калити, вдаючи коня, вибрикував, іржав, сам себе поганяв. А коли під'їжджав до «писаря», між ними відбувався приблизно такий діалог:

- Здоров, Калитинський!
- Зрастуй, Коцюбинський! Чого приїхав?
- А приїхав калиту кусати!
- А я буду по губах писати!
- А я вкушу!
- А я впишу!

(с. Капустин Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл.)

І тільки той хоче вкусити – а калита – хить! А «писар» – хлоп сажею по губах – і вже вписав! Звислу калиту не так легко було вкусити, адже руками торкати її не можна було, руки лежать на кочерзі, тримають «коня», можна було лише підскочити і вхопити її зубами, і це дозволялося робити лише один раз. Не можна було також сміятися. Хто засміється, того також відразу обписували і проганяли від калити. А як же ти не засмієшся, коли не тільки «писар», а й всі присутні рего­чуть, намагаються тебе вивести з рівноваги дотепами, грима­сами, різними «штуками-дрюками». Кожен, хто вже «отримав писака» був зацікавлений у тому, щоб інші також не вкусили калиту. «Писар» смикав її за мотузку то вгору, то вниз. Іноді ще й загадували «Коцюбинському» загадок, а якщо не відга­дає – обписували.

Словом, витримати ці випробування щастило тільки сер­йозним і цілеспрямованим натурам, які не піддавалися за­гальному впливові й настрою. «Як високий парубок, то всю калиту викусає і не обпишуть його, і не засміється», – зауважували на Хмельниччині.

Гра в калиту тривала доти, доки всі учасники вечорниць не спробують свого щастя. Хто останній доїдав, тому діста­валася стрічка. Якщо ж калита ще залишалася, то дівчата її розламували й роздавали усім присутнім, приказуючи:

Калита, калита,
Солодка була,
Тепер ми її з'їли,
За женихом полетіли!

Іноді дівчата ховали свої шматочки калити, а потім клали їх під подушку, вірячи, що в цю ніч побачать у сні своїх на­речених.

Кусання калити завершувалося спільною вечерею дівчат і хлопців. На Андрія готували пісні страви (вареники з маком, сливами, ягодами, капустою, картоплею, млинці з медом, пам­пушки з часником, пиріжки з квасолею, пшоняну чи гречану кашу, смажену капусту, рибу, гриби, голубці, кисіль, узвар тощо). Продукти роздобували дівчата.

Перед тим, як сісти вечеряти, дівчата виходили з кашею до воріт і кликали до вечері свою долю (або судженого, або Андрія). Вечеря супроводжувалася піснями, танцями, жар­тами, а ближче до півночі розпочиналися дівочі ворожіння, які мали свої локальні особливості.

Джерело: Іваннікова Л. Вечорниці. А що після них? / Л. Іваннікова. – Київ : [Видавець : Наталія Брехуненко], 2008. – 72 с. : іл. – (Пан + Панна).