Адміністративний, економічний і культурний центр Хмельницької області. Вузол залізничних та автомобільних шляхів. Належить до категорії великих міст. Розташований у межах Подільської височини у центральній частині області, на р. Південний Буг при впадінні в нього р. Плоскої. Поверхня – хвиляста рівнина, перевищення відносних висот до 70 м.

Територія, на якій розташований Хмельницький, була заселена ще в давні часи. Дослідження виявили в околицях міста чимало археологічних пам'яток. Зокрема, на схід від мікрорайону Лезневе – поселення з матеріалами доби бронзи 2 тис. до н.е. та скіфського часу 7-3 ст. до. н.е., у мікрорайоні Озерна – багатошарове поселення з матеріалами раннього залізного віку І тис. до н.е., у мікрорайоні Дубове – поселення скіфського часу 7-3 ст. до. н.е., у мікрорайонах Гречани та Озерна – поселення черняхівської культури 3-4 ст. тощо. До наших днів збереглися кургани, які датуються археологами 7-3 ст. до. н.е. (скіфський час) – один у мікрорайоні Заріччя та два на південний схід від мікрорайону Ракове.

Місто Хмельницький має майже 600-річну історію та веде свій родовід від невеличкого поселення Плоскирів, або Плоскирівці. Дата заснування міста не відома, а от, що стосується першої згадки, то достовірно можна стверджувати про існування Плоскирова (Плоскировець) вже у першій половині XV ст. На той час Поділля стає ареною суперечки між литовськими князями та польським королівством, яка закінчилася на користь останніх. Частина Поділля, включаючи Побужжя, відійшла під владу Корони Польської. Польський король Владислав ІІ Ягайло в 1431 р. надає вірній шляхті привілеї на подільські володіння. Серед населених пунктів, що згадуються у документах королівської канцелярії від того року, знаходимо поселення під назвою Плоскирівці та відповідний до цього запис: 10 лютого 1431 р. у місті Сопоті король Владислав ІІ Ягайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на володіння ”селами Голисин та Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі”. В роки королювання (1434-1444 рр.) Владислава ІІІ нова згадка – підтверджується право на володіння поселенням, яке вже названо – Плоскирів.

Отже, Плоскирів (Плоскирівці) виник серед грузьких заплав біля місця впадіння річки Плоскої до Південного Бугу (тоді річка мала назву Бог). Саме таким місцерозташуванням й пояснюється перша назва поселення. Справа в тому, що ще на початку ХХ ст., Плоска при впадінні в Буг мала “безіменний” рукав, завдяки якому утворювався природній острів. Ймовірно той рукав у XV–XVI ст. мав назву Рів (до речі, доволі поширений гідронім на землях Поділля), а поселення що заснували на острові між Плоскою та Ровом, стало іменуватися Плоскирів (Плоскирівці).  Таке  подвійне  написання   назви  зустрічаємо  лише  у XV ст. Від XVI ст. і фактично до початку ХІХ ст. уживалася лише назва  Плоскирів.

Тривалий час Плоскирів був невеличким населеним пунктом. Так, “Реєстр димів Подільського воєводства 1493 р.” повідомляв про наявність в поселенні усього 7 димів, тобто дворів. У другій половині XV ст. Плоскирів увійшов до складу маєтків роду Бедрихів – одного з найдавніших та найзаможніших у ті часи на Поділлі. Зокрема, після середини XV ст. володарем Плоскирова (Плоскировець) згадується Микола Бедрих – відомий як перший кам'янецький каштелян.

Наступні триста років (1493-1793 рр.) Плоскирів, перебуваючи під польською владою, отримав статус містечка й виконує функції центра плоскирівського староства. З'являються цехи, розвиваються ремесла й торгівля, проводяться ярмарки. Але все-таки весь цей час Плоскирів був незначним населеним пунктом, чисельність мешканців якого не перевищувала 2-3 тисячі, а іноді, під час та після нападів загарбників, містечко взагалі було спустошеним. У другій половині XVI ст. Плоскировим володіла знана шляхетська родина Влодеків. Першим із них був хорунжий та кам'янецький староста Мацей Влодек –  досить відомий на той час у польському королівстві воєначальник. Від нього Плоскирів перейшов до сина Станіслава – майбутнього белзького воєводи та галицького й коломийського старости. У другій половині XVІІ–XVIІІ ст. Плоскирів перебував у володінні однієї з найвідомішої родини Речі Посполитої –  Замойських. В різні роки містечком володіли такі видатні представники цього роду, як Томаш Замойський – відомий воєначальник, та Анжей Замойський – великий коронний канцлер. Оскільки Плоскирів чималий період належав Замойським, то й не дивно, що елементи їхнього родового герба, відомого під назвою “Єліта”, знайшли відображення у гербі міста – “на голубому полі три схрещені стріли, середня вістрям до низу, а дві крайні – вістрям угору”.

Під час Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького Плоскирів та його околиці неодноразово опинялися в центрі протидії козацьких та польських військ, й неодноразово зазнавали спустошень.

Після приєднання Поділля до Російської імперії, 5 липня 1795 р. імператорським указом була утворена Подільська губернія. Один із повітів губернії став називатися Проскурівським, а його центром зазначене місто Проскурів. Саме в цьому імператорському указі вперше зустрічається назва Проскурів. Якоїсь спеціальної постанови про перейменування Плоскирова в Проскурів не знайдено і нам тепер залишається лише гадати: чи свідомо, чи помилково в російських документах з'явилась нова назва міста. Цікаво, що деякий час дві назви існували одночасно, але з 1801 р. остаточно утвердилася нова – Проскурів, яка була співзвучна із словом “проскура” – так українці іменують хлібець, котрий вживається у християнських обрядах.

Хоча Проскурів й став повітовим центром, але ще тривалий час залишався незначним провінційним містом. Лише наприкінці XIX ст., після прокладання залізниці (1870 р.), Проскурів починає інтенсивно розвиватися. На межі  XIX-ХХ ст. стають до ладу великі промислові підприємства (тютюнова фабрика, цукрозавод, чавуноливарний, цегельний, пивоварний заводи), споруджуються житлові будинки, магазини, торгові лавки, прокладається бруківка, відкриваються нові учбові заклади – реальне училище, жіноча гімназія (1904 р.) та комерційне училище (1908 р.), театр (1892 р.), бібліотека (1901 р.), прокладається телефонна мережа (1909 р.), з'являється електрика (1911 р.). Населення міста зростає майже у 5 разів і у 1909 р. становить 36 тисяч мешканців. Саме в цей період визначається основний напрямок в економічному розвитку міста – на початку ХХ ст. Проскурів стає найбільшим торговим центром Подільської губернії з річним торговим оборотом 5,5 млн. рублів. Лише із залізничної станції міста щорічно відправлялося 3,1 млн. пудів вантажів, а прибувало – 6,9 млн. пудів. Торгівельні та кредитні  установи міста обслуговували великий регіон. Особливо важливу роль Проскурів відігравав у експортній торгівлі зерном.

Другий чинник, який сприяв бурхливому розвитку міста – розташування у Проскурові військових частин та створення великої військової залоги, що було обумовлено вигідним стратегічним розташуванням міста поблизу державного кордону. У місті перебував 35-й драгунський Бєлгородський полк, 12-а гарматна бригада, штаб 12-ї піхотної дивізії, до складу якої входив уже розквартирований (з 1875 р.) в міських казармах 46-й піхотний Дніпровський полк.

Життя та діяльність багатьох видатних людей ХІХ ст. пов'язане з містом. У 1840-х рр. у Проскурові неодноразово бували польський поет Антон Шашкевич та історик і етнограф Олександр Пшездзецький. Прямуючи поштовим трактом із Кам'янця-Подільського на Житомир, у жовтні 1846 р. в Проскурові зупинявся співробітник Київської тимчасової Археографічної комісії, у майбутньому видатний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко. Протягом 1856-1858 рр. до повітового центру періодично приїздив із Чорного Острова вчитель місцевого дворянського училища, а згодом видатний поет-байкар Леонід Глібов. В 1857-1863 рр. тут неодноразово бував фольклорист, етнограф Андрій Димінський. В 50-60-х роках ХІХ ст. Проскурів відвідали композитори Діонісій Бонковський – автор відомої пісні “Гандзя”, Владислав Заремба – автор пісні “Дивлюсь я на небо”, видатний український поет Степан Руданський.

У ХХ ст. не обминули Проскурів трагічні події Першої світової та громадянської війн. З початком Першої світової війни Проскурів став прифронтовим містом. 

Але особливо слід відзначити події, що стосуються періоду боротьби українського народу за розбудову незалежної держави у 1917-1920 роках. Проскурів у той час відігравав роль важливого опорного пункту Української Народної Республіки (УНР), а в 1919-1920 рр. взагалі постійно перебував у центрі вищезгаданих подій. Саме в Проскурові тричі перебував Уряд УНР та Директорія (березень, листопад 1919 р., червень 1920 р.), саме тут відбулося останнє засідання Директорії в її повному складі (березень 1919 р.), саме звідси вирушив за кордон колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський (лютий 1919 р.). Неодноразово у ці роки в Проскурові бували голова Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра, командуючий Українськими Січовими Стрільцями Євген Коновалець, відомі урядовці та політики УНР Сергій Остапенко, Борис Мартос, Ісаак Мазепа та інші. В 1919 р. як вояк армії УНР, у місті деякий час перебував майбутній письменник та поет Володимир Сосюра, про що він згадує в романі “Третя рота”. Не обійшлося під час громадянської війни без трагедій – 15-16 лютого 1919 р. відбувся єврейський погром, під час якого загинуло близько тисячі мирних мешканців Проскурова.

В перші роки радянської влади, у 1923 р. Проскурів стає окружним центром. Місто поступово розбудовується та стає найбільшим за населенням, військово-стратегічним значенням та промисловим потенціалом у регіоні, а згодом, у березні 1941 р. – обласним центром Кам'янець-Подільської області (утворена у 1937 р.). З Проскуровом пов'язане життя багатьох відомих людей того часу.

Але в цей же час місто, як і вся країна, відчуло на собі жорстокість “сталінського” режиму. У 1933 р. у зв'язку з недостатнім продовольчим забезпеченням міста зафіксовані факти опухання від голоду в 22 родинах проскурівчан – переважно кустарів, пенсіонерів та робітників. У 1937 р. небувалого розмаху набувають безпідставні репресії проти всіх верств населення міста. Всього за роки “сталінських репресій” в Проскурові було розстріляно понад 12 тисяч проскурівчан та мешканців Проскурівського округу. Згодом майже всі ці люди були реабілітовані. У 1930-х роках безжалісно нищаться культові споруди: 1936-38 рр. за рішенням радянських органів влади був висаджений у повітря костьол Св. Анни, 1937 р. закриті та пограбовані собор Різдва Богородиці та “Велика” синагога.

Мирне життя перервала війна – 8 липня 1941 р. німецько-фашистські війська окупували Проскурів. Фашистські загарбники в передмісті Ракове влаштували табір особливого режиму для військовополонених “Шталаг 355”, в якому за роки окупації знищили близько 60 тисяч чоловік. До того ж були проведені масові розстріли мирних проскурівчан, а це – ще 16 570 безвинних жертв. 25 березня 1944 р. війська 1-го Українського фронту визволили місто від німецько-фашистських загарбників. 

Після повоєнної відбудови народного господарства й налагодження мирного життя, із 1950-х років починається розбудова фактично нового міста, яке 16 січня 1954 р. було перейменовано у  Хмельницький, з відповідним перейменуванням й області. Значно збільшується площа міста, особливо після приєднання приміських сіл Заріччя та Гречани. Будуються заводи, стають до ладу підприємства індустріально-будівельної, харчової та легкої промисловості. 

Виникнення подібних підприємств перетворило місто Хмельницький на  великий промисловий центр України. Значно зросло населення, засновано перший ВУЗ – технологічний інститут (нині – Хмельницький національний університет), прокладено перші тролейбусні лінії, розбудовано нові мікрорайони. До того ж місто стає важливим військово-стратегічним центром не лише регіону, а всієї країни. В 1956 р. до обласного центру на постійне місце дислокації прибуває 17-та гвардійська мотострілецька дивізія, а у 1961-1964 рр. – підрозділи однієї з найпотужних у світі ракетної дивізії. Саме з цього часу поблизу Хмельницького та на території області розгортаються бойові позиції міжконтинентальних ракет. Значною подією, що доповнює військову сторінку історії міста, стало заснування у 1970 р. Хмельницького вищого артилерійського командного училища, на базі якого в 1990-х рр. створено єдину в державі Національну академію прикордонних військ України (нині Національна академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького).

У 1991 р. хмельничани одностайно підтримали проголошення незалежної України, та, перейшовши на принципово інші умови господарювання, зуміли зберегти поступальний розвиток міста, переорієнтувавшись на нову економічну  модель. Хмельницький став на той час одним із найбільших у східній Європі торгівельних центрів – нині тут діє цілий ринковий комплексмостійних речових ринків. 

Пишається Хмельницький й своїми видатними земляками. У місті народилися Василь Зеньковський – філософ, психолог та церковний діяч, міністр сповідань Української Держави у 1918 р.; Трохим Борима – професор, доктор медичних наук, акушер-гінеколог; Кость Місевич – бандурист, засновник кобзарської школи ХХ ст., діяч української революції 1917-1920 рр. та руху опору в складі УПА; Аріель Дюран (Хая Кауфман) – американська письменниця, авторка (разом з чоловіком Уіллом Дюраном) всесвітньовідомої 11-ти томної “Історії цивілізації”; Анатолій Молотай – Народний артист України, художній керівник, головний диригент Президентського оркестру України та багато, багато інших.

Єсюнін  С.  Прогулянка  Проскуровом : історичні нариси / Сергій Єсюнін. – Хмельницький : Мельник А. А., 2008. – 168 c.