Від 1870 року, коли через місто проклали залізницю, аж до початку ХХ ст. проскурівські міщани та інтелігенція мали традицію у вихідні та святкові дні проводити свій полуденний час на вокзалі. Справа у тому, що у ті роки рух через станцію був незначним: за добу проходило всього два кур'єрських та два пасажирських потяги. Отож, о 13.50 із Відня прибував кур'єрський потяг №4, а о 14.35 у зворотному напрямку (Київ – Відень) йшов потяг №3. За годину-півтори до цієї "події" на вокзалі збирався місцевий бомонд. Чоловіки вели ділові розмови, дами прогулювалися по перону, демонструючи свої нові вбрання, а в приміщенні вокзалу працював ресторан. Потім наставав довгоочікуваний момент – з інтервалом у 45 хвилин прибували-відбували потяги: вони привозили пошту, свіжі газети, журнали і новини зі столиці та Європи. Віддамо належне спритності дирекції станції, яка зуміла з цього "хобі" проскурівчан отримати для себе максимальну вигоду – за право виходу на вокзальний перон для осіб, що не мали проїзних квитків, була встановлена плата 10 копійок (за цю суму тоді можна було купити буханець білого хліба).

На початку 1880-х років проскурівський міщанин Соломон Барак привіз до міста перший сатуратор – апарат для газування рідини вугликислотою. У дворі свого будинку, що колись розташовувався на місці нинішнього Торгового Центру ("Дитячий світ"), С. Барак організував виробництво штучних мінеральних газованих вод, або, як тоді говорили, "шипучок". У цеху, що нагадував звичайний сарай, підготовленою водою наповнювали циліндри з червоної міді, які були занурені у дерев'яні бадді з льодом. Після охолодження воду газували, розливали у спеціальні пляшки та розвозили по крамницях і ресторанах.

У ті роки великим попитом користувалися два типи газованих напоїв: содова та сельтерська води. Обидві виготовлялися шляхом розчинення в питній воді певної кількості мінеральних солей і насичення вуглекислотою. Різниця полягала лише в тому, що содова мала більше вуглекислого газу, а в сельтерській переважали мінеральні солі (назва походить від відомого джерела природної мінеральної води в містечку Сельтерсе у Пруссії). Підприємство С. Барака виготовляло обидва напої, а також воду власної рецептури під назвою "Король". Саме тому проскурівчани досить часто між собою називали С. Барака "Король мінеральних вод".

У 1895 р. впровадили державну монополію на виробництво та продаж спиртних напоїв. Отут-то на ринок тіньового бізнесу вийшла контрабанда. Як відомо, Поділля у ХІХ-поч. ХХ ст. було краєм прикордонним – за Збручем була вже Австро-Угорська імперія.

Наш Проскурів, який знаходився поблизу державного кордону, був основною ланкою у ланцюгу контрабандного ввозу алкоголю. Через Збруч таємно переправляли діжки спирту австрійського виробництва та доставляти їх у Проскурів. Тут, у лабіринтах єврейських кварталів, де й у день можна було заблукати серед напіврозвалених халуп, діяло декілька таємних «цехів», у яких спирт розливали у тару та опломбовували. Надалі контрабанда переходила до рук купців, які вже знаходили спосіб його реалізовувати.

У 1898 р. став до ладу Проскурівський чавуноливарний і механічний завод Бейріша Янкелевича Ашкіназі. За короткий час підприємство стало одним з найбільших у місті. На ньому виготовлялось різноманітне чавунне лиття, металеві вироби, обладнання для млинів, гуралень, пивоварних та цукрових заводів. У 1905 р. чавуноливарний і механічний завод Ашкіназі було удостоєно золотої медалі на Паризькій виставці. Цей успіх був не випадковим. Проскурівський завод на той час був одним із не багатьох підприємств, який не лише виготовляв продукцію, а й займався розробкою різних механізмів. Особливою гордістю підприємства були колодязні насоси власної конструкції. При заводі працювала технічна контора, яка на замовлення розробляла інженерну документацію і проводила налагоджування млинів та електропостачання.

У 1921 р. завод Б. Ашкіназі був націоналізований. Спочатку він входив до складу державного промкомбінату, а з 1926 р. діяв вже самостійно і став називатися механзаводом. 

У повоєнний час завод став називатися верстатобудівним, приступивши з 1951 р. до виробництва пневматичних молотів, а з 1961 р. – завод ковальсько-пресового устаткування.  Він спеціалізувався на виготовленні пневматичних молотів, термопластавтоматів, згодом верстатів-автоматів для виробництва цвяхів, пружин, шайб.

У 90-х роках ХІХ ст. Проскурів залишився без пивоварні. На цей факт звернув увагу досить відомий на Поділлі пивовиробник Леон Генріхович Кляве. На той час він вже не перший рік був орендарем і керуючим великої пивоварні землевласниці Марії Львової у Чернятині Літинського повіту, але вирішив, нарешті, розпочати власну справу. У 1898 р. Кляве подав заявку в Проскурівську міську думу з клопотанням про продаж йому земельної ділянки на Новому Плані №2, навпроти вокзалу, для будівництва нового пивоварного заводу. 15 квітня, сплативши у міську скарбницю 900 рублів, Кляве отримав право на користування п'ятьма десятинами землі й одразу ж розпочав будівництво підприємства.

Наприкінці 1901 р. завод випустив першу продукцію. Досить швидко пиво нового заводу здобуло визнання у споживачів, хоча конкурентів на той час вистачало: лише в Подільській губернії у 1905 р. працювало 22 пивзаводи. В липні 1909 р. на виставці пивоваріння право представляти нашу губернію вибороли завод Кляве і Тиврівський завод, що на Вінничині. Виставочна комісія серед найкращих визнала саме подільських пивовиробників, й особливо відзначила проскурівський ячмінний солод, який за багатьма критеріями увійшов до трійки найякісніших продуктів пивоваріння.

У 1910-х роках на підприємстві працювало 46 робітників та вироблялося щорічно до 150 тис. відер пива. В радянські часи пивзавод був націоналізований і став головним підприємством галузі в області. З 1993 р. завод перетворено на ВАТ «Хмельпиво», яке успішно продовжує та примножує славні традиції пивоваріння.

До наших днів збереглися промислові та службові споруди старого заводу 1901 р., прохідна з оригінальними кованими сходами, старовинний парк. До речі, цей парк насаджений 1906 р. і нині визнаний ботанічною пам'яткою природи місцевого значення.

Найбільший феєрверк у Проскурові влаштував… Гітлер. На початку ХХ ст. у Проскурові чимало купців торгували галантерейними товарами. Був серед них і галантерейник Іцко Гітлер, який вирішив під Новий рік 1906 р. здивувати проскурівчан нечуваним товаром і, зрозуміло, мати від того гарний прибуток. У ті роки в цьому місті лише починали з'являтися у продажу перші петарди, феєрверки, бенгальські вогні. Іцко Гітлер спеціально з'їздив у Одесу, де на найбільшому «Складі колоніальних товарів Ф. Сігала» придбав велику партію найсучасніших «феєрверків». Товар прибув на станцію Проскурів вночі 19 грудня. Гітлер особисто був присутній на станції й стежив за тим, як товар розвантажували в орендоване ним складське приміщення (звичайний сарай). Зачинивши склад, Іцко Гітлер поїхав додому, але через півгодини йому довелося повернутися на станцію, тому що на складі… зайнялася пожежа.

Пожежний обоз, що прибув майже одразу за викликом, лише стежив за палаючим складом, поливаючи його водою зовні та приготувавшись зупинити вогонь, якщо він перейде на сусідні станційні споруди. Пожежна команда так і не відважилася відчинити склад та спробувати загасити вогонь всередині приміщення. Таким чином більше години станція Проскурів та навколишні райони були наповнені звуками шипляче-вибухаючих петард і феєрверків… Такого наш провінційний Проскурів ще не бачив та не чув.

Один із найоригінальніших страйків відбувся у 1907 р. у Проскурові. 4 серпня у всіх швейних майстернях міста одночасно припинили роботу всі 150 кравців. Обраний напередодні страйковий комітет висунув власникам майстерень вимоги: зменшення робочого дня з 10,5 до 9 годин, запровадження скорочених (на 2 години) передсвяткових днів, звільнення працівників лише після погодження з профспілковим бюро та інші.

У перший же день страйку власники майстерень вирішили діяти методами страйкуючих: на загальних зборах заснували власну спілку, обрали антистрайковий комітет, категорично відхилили всі вимоги робітників та висунули свої.

Протистояння тривало більше двох місяців. Доведені до безгрошів'я робітники вимушені були відступити, погодившись лише на мізерне послаблення – зменшення робочого дня на півгодини. Вимоги кравців оплатити час страйку закінчилися також невтішно.

Особливий колорит залізничній станції Проскурів та вокзалу додавало прикордонне розташування міста. Наприклад, 1920-ті роки пройшли під знаком боротьби з пасажирами-спекулянтами, яких буквально сотнями щодня виловлювали на вокзальному пероні й у вагонах потягів київського напрямку. Справа в тому, що в роки НЕПу (нової економічної політики) серед міщан міста був поширений наступний бізнес: невеликими групами проскурівчани нелегально перетинали польський кордон, закуповували там різні товари і везли їх на продаж у Київ, Харків, на Донбас. Саме на боротьбу з такими явищами були спрямовані регулярні міліцейські рейди на залізниці. Але наш винахідливий народ вигадав десятки способів перевезення товару. Приміром, люди купували у Польщі дешевий сатин чи ситець, удома шили з нього сорочки, а потім надягали їх на себе по 8-10 штук і з успіхом долали всі перевірки. Так само робили і проскурівські перекупники м'яса (їх називали “кабанниками”). Зі свинячої туші знімали шаром сало, не розрізаючи на шматки, робили в ньому дірки для рук, надягали такі “сальні жилети” на нижню білизну, потім – верхній одяг і так провозили товар до Києва, не викликаючи підозр громіздким багажем.

Уперше окреме видання, присвячене місту Проскурову (Хмельницькому), побачило світ у 1915 році. Це було оповідання відомого місцевого нотаріуса Костянтина Івановича Колоколова, яке мало назву «Проскуров 27 лет тому назад. Разсказ местного нотариуса К.И.К.» (Проскуров, 1915. -16 с.). Оповідання побудовано як спогади, що хронологічно охоплюють 1887-1914 рр. та містять розповідь про розвиток та благоустрій міста в цей час. Книга була видана друкарнею «Порядок» (власник М. Шильман) та як зазначалося на титульній сторінці, прибуток від реалізації прямував виключно на потреби поранених та їхніх родин (нагадаємо, що на момент видання йшла Перша світова війна).

Прокладання першого асфальту у Проскурові було пов'язане з майже детективною історією. У серпні 1925 р. Проскурівська влада вирішила нарешті почати в місті асфальтування. Для цього була укладена угода з представником акціонерного товариства «Коксобензоль» про влаштування асфальтових тротуарів по центральній вулиці (нині вулиця Проскурівська). Міська влада зробила передоплату представнику фірми й вже у вересні в Проскурів прибули п'ятеро робітників, привезли велетенський чан та паровий каток. Заливши якоюсь бітумно-смоляною сумішшю два десятки метрів тротуарів, робітники та представники фірми несподівано зникли, повідомивши письмово про те, що роботи будуть продовжені через місяць. У місті на це зреагували спокійно, тому що і каток, і чан залишилися на місці. Але пройшло три місяці – робітники не з'явилися. Проскурівчани відрядили в Київ свого посланця, якому вдалося з'ясувати, що акціонерне товариство «Коксобензоль» вже рік, як не існує. Подальше слідство довело, що у Проскурові діяли звичайні аферисти, які за фальсифікованими документами «Коксобензолю» спромоглися взяти велику передплату, зімітувати роботу та успішно зникнути. Лише одне встановити не вдалося – звідки аферисти привезли каток?

Так і залишився паровий каток у місті, як своєрідна компенсація за необачливість тодішніх керівників. Згадали про каток у 1930 р., коли все-таки вирішили довести справу з асфальтуванням тротуарів до кінця. До 1932 р. у Проскурові було заасфальтовано тротуари майже по всій довжині центральної вулиці.

17.09.2012 р.

Використані джерела:

1. Єсюнін С. Найбільший феєрверк у Проскурові влаштував… Гітлер / Сергій Єсюнін // «Є!». – 2004. – №1-2. – 1 січня. – С.
    
2. Єсюнін С. Прогулянка Проскуровом : історичні нариси / Сергій Єсюнін. – Хмельницький : Мельник А. А., 2008. – 168 с.
    
3. Єсюнін С. Проскурівські корчмарі-цеховики / Сергій Єсюнін // Місто. – 2006. – №56. – 2 листопада.
    
4. Єсюнін С. Хто закатав перший асфальт / Сергій Єсюнін // «Є!». – 2003. – №37. – 15 травня. 

© Хмельницька міська центральна бібліотека
Сектор автоматизації бібліотечних процесів

Підготувала: Галина Єсюніна