Бондарчук Сергій Михайлович
с. Губин Старокостянтинівського району. Вчитель.

Сергій Михайлович Бондарчук народився 9 вересня 1958 року в селі Губин Старокостянтинівського району. Після закінчення Ладигівської середньої школи вищу освіту здобув у Кам'янець-Подільському педагогічному інституті на фізико-математичному факультеті.

За час педагогічної роботи був переможцем обласного етапу конкурсу «Учитель року» у номінації «Фізика». Учитель-методист не лише навчав фізики та астрономії в Старокостянтинівській гімназії, а й формував почуття патріотизму в юних українців.

Сергій Михайлович був громадським активістом, членом Всеукраїнського товариства імені Шевченка «Просвіта». У 2005-2009 роках очолював міську організацію Конгресу Українських Націоналістів. З 19 червня 2009 року був головою Старокостянтинівської міської організації Всеукраїнського об'єднання «Свобода».

Бондарчук С. М. із перших днів Євромайдану брав активну участь в акціях протесту: організовував мітинги у місті Старокостянтинові на підтримку Євромайдану, постійно їздив до Києва для участі у вічах та протестних акціях.

20 лютого 2014 року на Інститутській Сергій Михайлович разом зі всіма виносив з-під куль поранених побратимів. Але одна з цих куль влучила вже в нього самого. Снайпер не залишив йому шансу вижити…

Сергій Михайлович Бондар­чук отримав звання Героя України посмертно, нагороджений орденом «Золота Зірка», «Срібним козацьким хрестом» за мужність на Майдані.

Васільцов Віталій Валерійович
с. Гаврилівці Кам'янець-Подільського району. Майстер декоративного садівництва.

Віталій народився у селі Гаврилівці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.

Закінчив Львівський націо­нальний аграрний університет, стажувався за кордоном, був одним з кращих професіоналів у декоративному садівництві України. Брав участь у акціях громадського спротиву на Майдані Незалежності, починаючи з грудня 2013 року. Останні сім років життя мешкав у селі Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області. Гуртував навколо себе соціально активних людей, відроджуючи народні традиції. За власні кошти відновив стару криницю загального користування. Безкоштовно, за власною ініціативою, обрізав дерева у селі.

Отримав поранення 18 лютого на перехресті вулиць Велика Житомирська і Володимирська. Постріл був зроблений снайпером з будівлі главку Міністерства внутрішніх справ, 2-4 поверху. Після важкого вогнепального поранення Віталій був госпіталізований до Олександрівської клінічної лікарні, де і помер. У нього залишились дружина з двома дітьми. Похований у с. Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області. 

Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Віталію Валерійовичу Васільцову посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Дзявульський Микола Степанович
м. Шепетівка. Вчитель

Народився 1 вересня 1958 року у селі Чагерне Ємельянівського району Красноярського краю, у родині репресованих. 1962 року разом з батьками, які поверталися із заслання, переїхав до с. Верба Лубенського району, що на Рівненщині.

Закінчив Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки. Був депутатом Шепетівської міської ради у 1994-1998 pp. Очолював громадську організацію «Шепетівська спілка підприємців», Шепетівську міську організацію УРП «Собор». Микола Степанович – член ВО «Свобода», помічник   народного депутата України Ігоря Сабія, керівник Шепетівської міської громадської організації «Товариство політичних в'язнів, репресованих і членів їхніх сімей».

З перших днів Євромайдану Микола Степанович брав активну участь в акціях протесту проти влади. Був координатором Шепетівської міської громадської організації ВГО «Майдан». У Києві Микола Дзявульський завжди був у вирі подій, ніколи не ховався за спинами побратимів. Він опікувався кожним шепетівчанином, який приїздив на Майдан. Загинув на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила прямо у серце 20 лютого 2014 року.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Миколі Дзявульському було надано звання Героя України з відзначенням орденом “Золота Зірка” (посмертно).

Клітинський Олександр Іванович
с. Чернелівка Деражнянського району

Клітинський Олександр народився 15 травня 1988 року в с. Чернелівці Деражнянського району Хмельницької області. Був найменшим серед чотирьох дітей у сім'ї. 

З грудня 2013 року перебував на Майдані. Був активним учасником Самооборони. 19 лютого отримав наскрізні кульові поранення ніг. З пораненням був доправлений медиками до Будинку профспілок для надання медичної допомоги.

В ніч з 18 на 19 лютого під час пожежі у київському Будинку профспілок Олександр знаходився на 7-му поверсі будівлі, після чого зник.

Тіло Олександра було знайдене під завалами та згодом ідентифіковане.

Похований з почестями на Аскольдовій могилі.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Олександру Клітинському було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Корнєєв Анатолій Петрович
1961 року народження. Сільський голова
Рудської територіальної громади Кам'янець-Подільського району

Анатолій Корнєєв народився в селі Гаврилівці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Закінчив Кам'янець-Подільське військове училище, офіцер запасу. Був сільським головою с. Руда Хмельницької області.

Регулярно їздив на Майдан, привозив їжу. «Його не можна було втримати вдома, батько усім серцем рвався у Київ на майдан. Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей...» – згадує донька Героя Небесної сотні Дарина. Брав участь в контратаці Майдану зранку 20 лютого 2014 року. Загинув на вулиці Інститутська, від кулі снайпера, яка влучила в серце.

Люди з камінням, дрючками, голими руками погнали добре екіпірованих бійців, яких вчили воювати і вбивати, вранці 20 лютого майдан перейшов у контрнаступ.

«Нас ніхто не вів в атаку, не було ані прапора, ані командира. Зі словами «Слава Україні» відбили монумент Незалежності та перейшли на вулицю Інститутську. Там ми почали підніматися вгору і по нас відкрили вогонь автоматники та снайпери з палацу Жовтневого. Люди почали дряпатися на пагорб та бігти по містку через вулицю Інститутську. Якимось дивом ми взяли палац Жовтневий. Тут наші шляхи з Анатолієм Петровичем розійшлися. Він пішов правим флангом. Люди від куль снайперів падали як підкошені, жерстяні щити не рятували. Люди лягали штабелями. Я прибіг до Жовтневого палацу, він уже був мертвий», – пригадує друг сім'ї Віктор Міщишин.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Анатолію Корнееву було надано звання Героя України з відзначенням орденом “Золота Зірка” (посмертно).

Мазур Артем Анатолійович
м. Хмельницький. 26 років

Закінчив Хмельницький багатопрофільний технологічний ліцей, який нині носить його ім'я. В акціях протесту Євромайдану Артем Мазур брав участь два місяці.

18 лютого 2014 року поранений осколками гранати під час сутичок в Марийському парку, по звірячому побитий, отримав відкриту черепно-мозкову травму – в хлопця був проламаний череп, лікарі витягували осколки з голови. Від дня поранення перебував у комі в міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги. Родичі планували перевезти його в Чехію або Польщу на лікування, проте 3 березня опівдні, не приходячи до тями, Артем помер. З 15-ї майданівської сотні перейшов у Небесну. З героєм Майдану 4 березня прийшли попрощатися тисячі хмельничан...

5 березня 2014 року Хмельницькому технологічному багатопрофільному ліцею, в якому раніше навчався загиблий, присвоєно ім'я Артема Мазура.

18 лютого 2015 у Хмельницькому технологічному багатопрофільному ліцеї ім. Артема Мазура була відкрита меморіальна дошка.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Артему Мазуру було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Читати більше

Пагор Дмитро Олексійович
21 рік. с. Хропотова Чемеровецького району.
Студент-заочник Кам'янець-Подільського аграрно-технічного університету

Працював в Хмельницькому на авто-мийці. Участь в акціях протестів брав за переконанням. Загинув під будинком Хмельницького СБУ 19 лютого 2014 року. Був учасником мирного протесту біля будівлі СБУ в Хмельницькому. Загинув унаслідок вогнепального поранення під час стрілянини з автомата Калашникова зі сторони СБУ. Коли лунали постріли, Дмитро закривав собою дівчину. Був поранений у голову, невдовзі помер у лікарні.

Похований у рідному селі. Залишив батьків і брата.

«Ми з Дмитром познайомилися на Майдані у Хмельницькому. Разом пішли під Хмельницьке СБУ. Люди зупинили тролейбус і протаранили ним ворота, а коли відштовхнули його, ворота впали, і одразу почалася стрілянина. По людях, на ураження! Мене якийсь чоловік схопив за рукав і смикнув у бік. Хтось поряд зойкнув, я обертаюся, а це Діма падає. Його відтягли повзком, бо від асфальту кулі відскакували у різні боки, стріляли з автомата. Я присіла біля Діми, підняла його за голову, від хотів щось сказати, губи рухалися, але закотив очі. Я помацала пульс, його не було. Дмитро стояв просто за мною, і якби не той чоловік, котрий мене смикнув – та куля стала б моєю», – каже свідок тих подій Лариса Корнієнко.

1 грудня 2014 року при вході в Інститут механізації та електрифікації сільського господарства Подільського державного аграрно-технічного університету встановлено пам'ятний знак Дмитру Пагору.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Дмитру Пагору було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Подригун Олександр
с. Залужжя Білогірського району. Робітник

Народився в селі Залужжя Білогірського району Хмельницької області. Навчався у Волочиському столярному училищі. Відслужив строкову службу в лавах Збройних Сил України. Працював у Києві. Був активістом Євромайдану. Батько двох дітей. 

21 лютого 2014 року в Києві 42-річного мешканця Білогірщини Олександра Подригуна знайшли на вулиці Лісовій з проламаною головою. Його привезли до однієї з київських лікарень, але врятувати життя Олександра не вдалося. Загинув 23 лютого у день народження своєї матері, якій в цей день виповнився 71 рік. Поховали Героя у його рідному селі Залужжя Білогірського району Хмельницької області.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Олександру Подригуну було надано звання Героя України з відзначенням орденом “Золота Зірка” (посмертно).

Шеремет Людмила Олександрівна
Хмельничанка. Лікар. Пенсіонерка 

Вік – 71 рік. До виходу на пенсію пані Людмила працювала лікарем-гінекологом у Хмельницькому міському перинатальному центрі.

Вона була активною і чесною людиною. Завжди була у перших рядах і добивалася правди, тому й загинула. Вона постійно ходила на Майдан, закликала всіх ходити і віддала своє життя за правду. «Вона стала на коліна перед входом в управління СБУ та молилася – каже священнослужитель, який на Хмельницькому майдані Незалежності провів панахиду за загиблою Людмилою Шереметою. – Вона не кричала, не грюкала у двері, а просто молилася...». Того трагічного дня, 19 лютого, Людмила Олександрівна прийшла під стіни обласного управління СБУ, щоб почути, що СБУ з народом та дізнатись, що вночі спалювали у дворі управління.

Натомість з приміщення пролунала автоматна черга.

Отримала поранення  в голову. Померла від ран 22.02.2014 року. В неї залишились чоловік, донька, онука.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Людмилі Шеремет було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Читати більше