Новорічні та Різдвяні свята (новорічна обрядовість)
Коли приходить зима, випадає перший сніг та наступають морози, ми неодмінно починаємо чекати та готуватися до Новорічних та Різдвяних свят: заздалегідь готуємо подарунки, продумуємо, як і з ким будемо святкувати.
А свят зимою й справді чимало. І кожне має свої звичаї та обряди. Деякі з'явилися ще в прадавні часи, інші – трохи пізніше, під впливом християнства.
Народна традиція святкування в Україні тісно пов'язана з циклом важливих господарських справ, оскільки основою життя староукраїнського суспільства були польові роботи. Господарська діяльність мала календарну періодичність.
Церква мала свій окремий календар, оформлювала найважливіші події життя людини. Окрім того, до запровадження християнства на Русі вже існувала багата й своєрідна культура.
Накладання церковних традицій та народних, їх досить-таки органічне та своєрідне злиття, вилились у неповторні й самобутні звичаї, традиції, обряди, тобто втілені в рухи й слова світовідчуття, світосприймання та взаємини між людиною та природою, між людиною і людиною, які дійшли до наших часів.
21 листопада віруючі люди святкують Введення до Храму
Пресвятої Богородиці Діви Марії (в народі – Введення)
У цей день малюкам розповідають біблійну легенду про маленьку дівчинку Марію, що трирічною дитинкою була введена в найсвятіше місце Єрусалимського храму. Обрана Господом за чисте й побожне життя, вона стала Матір'ю Спасителя й опікункою всіх дітей – Богородицею.
За народним уявленням, дуже важливо, хто цього дня першим увійде до хати, оскільки, відповідно до народних вірувань, «перший полазник» приносить у дім свою енергетику – на щастя або на нещастя.
Отже, якщо першим до хати ввійде молодий, гарний, здоровий та ще й грошовитий чоловік – найкраща ознака. Це віщує здоров'я та добробут усій родині. Якщо ж увійде до хати старий кволий чоловік, а до того ще й бідний – погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. А найгірше, як увійде до хати стара жінка – «то вже добра не жди». Тому старші та бідніші люди колись стримувалися заходити до чужої хати в день Введення, як і на Різдво та Великдень.
Якщо цього дня хтось сторонній захоче позичити щось – недобрий знак.
Вважається, що до Введення можна лопатою копати землю, а після Введення й до самого Благовіщення – у жодному разі не можна: земля має відпочити й до наступного літа набратися сили.
Категорично забороняється цього дня й шити, бо Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити, «увидіти» своє тіло. Звідси ще одна назва свята – Видіння.
На Поділлі ранком на Введення молодиці обсипали колись своїх корів сім'ям та мастили маслом вим'я – «щоб давали багато молока».
24 листопада – День великомучениці Катерини (в народі – Катерини)
Дослідники християнських вірувань вважають, що в давнину це було свято Дівочої долі, але згодом церква пов'язала його зі святою Катериною («чиста душа» – так перекладається її ім'я з грецької).
Наші пращури свято вірили, що при народженні людини Бог неодмінно посилає їй і долю – добру чи лиху.
Напередодні цього свята колись парубки постили, щоб Бог послав їм добру жінку. У день свята дівчата ворожать і закликають долю.
Чи не найпростішим було ворожіння на гілці вишні. Ранком, до схід-сонця, дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні. В хаті ставить її у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до Меланки гілочка засохне – поганий знак, що віщує таку й долю, цього року не буде весілля. А якщо вишня зацвіте – і доля дівоча так само цвістиме, шлюб цього року буде укладений обов'язково.
А ще напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи таким способом кількох хлопців. Серед них мав бути обов'язково яблуневий листочок – для дівчини. Лягаючи спати, дівчина читала молитву долі, аби та змилосердилася над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти один із листочків: який витягне, за того й вийде заміж, а як випаде листочок з яблуні, то доведеться ще подівувати.
Проте найцікавіші дійства відбувалися на Катерину ввечері. Зранку незаміжні дівчата вскладчину зносили до однієї з осель продукти (крупу, овочі тощо) та готували з них борщ та кашу – вечерю.
Ввечері дівчата влаштовували вечорниці. На спільну трапезу парубки мали право приходити без запрошень. За столом годилося розміщуватися парами. За вечерею молодь веселилася, співала пісень, тільки танцювати цього вечора не можна було, оскільки триває піст.
Це щось на зразок сучасних клубів, дискотек, можливо, їхній «прототип». Там молодь знайомилася, зближувалася, а невдовзі й одружувалася. До того ж якщо молодь сиділа до півночі, то це вечорниці, а якщо ж засиджувалися до третіх півнів – досвітки.
Вечорниці тривають аж до початку Великого посту.
Дівчата вибирали оселю для проведення вечорниць. Вдалим варіантом вважалася оселя вдови, «солдатки», або – це вже в крайньому випадку – бездітного подружжя.
Господиню всі прибулі величали паніматкою. Вона слідкувала за дотриманням традицій й народного звичаєвого права під час вечорниць – тримала лад. З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка – як сова, а очі – шулічині».
Приміщення надавалося не безкоштовно, а за плату. Тільки грішми платили рідко, частіше – хлібом або борошном, пшоном, тканиною тощо. «Гроші, – говорили колись наші селяни, – тільки шинкар бере!».
Відвідували вечорниці тільки неодружені молоді люди. Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться – намагалися ходити до різних осель.
Першими сходилися дівчата, а слідом за ними – хлопці. Якщо вечорниці припали на будні дні, то й займатися дівчатам слід було буденними справами, наприклад шити, вишивати тощо. У хлопців «обов'язки» значно легші та цікавіші: співати пісні, розповідати різноманітні історії, казки, танцювати, залицятися – загалом, якнайстаранніше заважати дівчатам працювати.
Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той хату купив». Обговорювались найдивовижніші чутки, яких у наших селах завжди було багато.
Загалом найкращі жарти, народні байки, пісні, танці, перекази, легенди, жартівливі оповідання, приповідки, прислів'я, загадки та інші види народної творчості народжувалися саме на вечорницях та досвітках. Тут виник і поширився особливий тип жартівливих народних оповідань, що відомий під назвою "небилиці".
Цей тип оповідань мало досліджений. Більшість наших фольклористів навіть не записували небилиць, очевидно, вважаючи їх не вартими уваги. З українських письменників і поетів, мабуть, тільки Степан Руданський використав небилиці у своїй жартівливій поемі «Вір – не вір, а не кажи "брешеш"».
Крім звичайних вечорниць, була колись ще «складчина» і збиралася лише чотири рази на рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень, перед Пелипівкою і Великим постом. Назва походить від того, що дівчата і хлопці «складались» і влаштовували спільну забаву з вечерею, музикою і танцями. Дівчата готували вечерю, а для цього вони зносили до паніматки, хто що мав: одна муки на вареники, інша сиру, ще інша масла – всього, чого треба. Хлопці теж складалися, але вже не продуктами, а грішми. На ті гроші вони купували вина або горілки, а також солодощів для дівчат: цукерки, медяники, марципани. Іноді наймали музикантів.
Коли приходила пора сісти за стіл, кожна дівка сідала зі своїм парубком. Не сідали тільки старша дівка – отаманша і старший парубок – отаман. Отаман брав у пляшку і чарку, а отаманша – частування, щоб піднести по черзі гостям. Як все поїли і попили, старша дівка казала: «Не гнівайтесь, люди добрі, якщо комусь недогода була, бо чим хата багата, тим і рада!». Всі виходили з-за столу, дякували отаманші й отаману, ще трохи танцювали та й розходилися хто куди.
Коли починався Великий піст, вечорниці припинялися – гріх. Влітку вечорниць не було, їх заміняла «вулиця».
30 листопада християни відзначають день пам'яті одного з дванадцяти апостолів –
Андрія Первозванного (в народі – Андрія)
Саме його Христос першим покликав в учні. Святий Андрій – покровитель української церкви. Попри те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають дохристиянських часів.
Наші предки цього дня вшановували Калиту, культ якого пов'язаний із Сонцем. Саме у цю пору дні стають найкоротшими і Сонцю потрібна допомога. Крім того, Калита – божество людської долі, саме тому на це свято заведено ворожити, щоб довідатись, яка доля на тебе чекає.
Свято Андрія Первозваного це – справжнє свято хлопців. Якщо парубок сердитий на батька своєї дівчини (не пускає дочку на цілу ніч гуляти або каже: «Не ходи з ним, ледарем!»), то такого батька треба «провчити».
Парубок підмовляє хлопців, ставить могорич і… хлопці гуляють! Батьки дорослих дочок знають про це, самі ж колись парубкували, але… «хлопців, як чорта, не встережеш». У цей день їм пробачали будь-які витівки.
І вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря – він дуже вже дошкулив парубкам – геть плота розібрали, і кілка не знайдеш. А ще парубки знімали з воріт хвіртки і заносили їх на край села, пускали в димарі горобців, підпирали кілками хатні двері…
І нікому не вільно на парубків ображатися, адже це єдиний на рік вечір, коли хлопцям дозволялося «викидати штуки» (звісно, не злі). Тож з парубками протягом року краще не сваритися, бо на Андрія згадають.
Бешкетувати починали ще напередодні святого Андрія – з вечорниць. У ніч на Андрія (12-13 грудня) вечорниці були найцікавішими і найвеселішими. Хлопці та дівчата зустрічалися, щоб поспівати, пожартувати, позалицятися, погратися в ігри.
Улюбленою розвагою на вечорницях було кусання «калити» – одного із важливіших обрядів цього свята.
Андрій Первозваний – рибалка родом із поселення Каперінаум, розташованого на узбережжі Галілейського моря. Належав до общини Іоана Хрестителя. Його першим покликав Ісус Христос в учні. Андрій привів і свого старшого брата Петра. З того часу брати прямували за Спасителем майже до його смерті на хресті. Після подій п'ятидесятниці апостол Андрій проповідував у Фракії та Скіфії серед народів, які населяли береги Чорного моря, іверів, сарматів, таврів і скіфів.
На своєму шляху апостол зазнав багато мук від язичників. Вони глумилися й знущалися над ним, виганяли з міст, у яких він зупинявся. Незважаючи на це, стараннями великого подвижника виникали християнські церкви, він призначав єпископів і священників. Християнство прийшло в Україну з Константинополя, і майже сім століть Київська метрополія перебувала під омофором "другого Риму".
Під час однієї зі своїх мандрівок Ангдрій, ідучи шляхом із "варяг у греки", відвідує ті місця, де незабаром мали виникнути значні центри східнослов'янської народності, а саме Київ і Новгород. Андрій Первозваний прийшов на дніпрові кручі й сказав: «Бачите гори ці? На горах цих засяє благодать Божа. Буде місто велике, і здвигне Бог багато церков». І піднявся він на гори ці, благословив їх і поставив хрест, а помолившись Богу, зійшов з гори, де пізніше виник Київ, і вирушив по Дніпру вверх. І прийшов до слов'ян, де нині стоїть Новгород...
У 61 році в Римі стратили апостолів Петра і Павла, і здогадно, у 62 році у грецькому місті Патри схопили Андрія. Розгніваний міський правитель Егеат наказав розіп'яти апостола.
Святого Андрія розіп'яли на хресті, поперечні бруски якого нагадували грецьку букву Х. Хрест такої форми називається андріївським. Хрест шанували як символ імені Христа.
У 355 році після Різдва Христового мощі Андрія Первозваного перенесли в храм Святих Апостолів у грецькому місті Патри і встановили між гробницями святого євангеліста Луки і святого Тимофія – учня Андрія Первозваного. Після доставлення мощей святого Андрія пам'ять про нього почали святкувати значно урочистіше.
У V ст. Анатолій Константинопольський, у VІІІ – Іоанн Дамаскін, Герман Константинопольський та інші написали кілька хвалебних пісень, які й донині співають у православній церкві на честь святого Андрія Первозваного.
8 травня 1208 року, за часів хрестоносців, мощі Андрія Первозваного переправили до Італії в місто Амальфи. Під час правління у Царграді імператора Константина голову Андрія Первозваного перенесли в Рим, де вона й по цей час знаходиться у Ватиканській базиліці святого апостола Петра.
Коли західні християни з особливою шаною і любов'ю звертаються до Апостола Петра (йому вони приписують заснування церкви римської), східні християни особливою любов'ю вшановують Андрія Первозваного, який обійшов майбутні кордони православної церкви. Особливою шаною і любов'ю користується апостол Андрій у Києві, саме він вважається божественним засновником міста на Дніпрі.
У день пам'яті Андрія Первозваного Церква прославляє його: "Тебе, Первозваного, знайшов Христос, як найкращого тайнослужителя, Андрію славний, що повеління Його щиро по всьому світу проповідував, облітаючи, як на крилах, просвітив громади народів і сподобив нашу землю своїм завітанням і благословінням Христовим. Ублагай, Господи, щоб подав нам велику ласку...".
Калита– це пшеничний прісний корж, великий, як сито, з діркою посередині або збоку, за яку на червоному шнурку, стрічці чи поясі підвішували його до сволока чи до стелі на відстані людського зросту, так, щоб його можна було схопити зубами.
Іноді він був плоский, схожий на колесо, іноді випікався із зубчиками по краях і дірочками поміж ними, іноді з невеликим вушком, за яке саме чіплявся до стелі.
Ліпили калиту різними способами: розкачували й видушували посередині дірку; скачували як свічку й з'єднували докупи два кінці в коло, як зв'язують вінок. Залежно від регіону, калиту прикрашали по-різному.
На Хмельниччині до білого борошна додавали олії, солі й цукру, маку, обтикали калиту вишнями.
Для випікання калити дівчата брали непочату воду, а також воду, настояну на любистку або на пахучих травах. Місили коржа всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки й завершуючи молодшою. Кожна замовляла його на коханого хлопця.
Після того, як калита спеклася на сухар, щоб вгризти її було важко, дівчата і хлопці вибирали з-поміж себе «пана Калитинського» (його, залежно від регіону, називали «писарем», «дідом», «попом», «паном Коржовським»), який охороняв калиту, сидячи біля неї. В одній руці він тримав горщик (глечик, черепок) – «каламар» із розколоченою у воді сажею або рудою глиною («чорнилом»), а в другій квач (із клоччя, пір'я чи віхтя). Іноді «дідові» чіпляли з клоччя вуса й бороду. Завдання Калитинського було розсмішити того, хто іде кусати калиту та обмазати його обличчя сажею.
Кожен з учасників свята, і хлопець і дівчина, мав право кусати калиту. Першими це робили парубки. Щоб вкусити калиту, треба було під'їхати до неї на кочерзі (на коцюбі, на рогачеві, на лопаті, якою саджали хліб у піч). Тому такого молодця величали «паном Кочержинським» (або «Коцюбинським», або «Лопатинським»). Сідаючи на кочергу, немов на справжнього жеребця, парубок їхав від печі або від порога до калити, вдаючи коня, вибрикував, іржав, сам себе поганяв. А коли під'їжджав до «писаря», між ними відбувався приблизно такий діалог:
- Здоров, Калитинський!
- Зрастуй, Коцюбинський! Чого приїхав?
- А приїхав калиту кусати!
- А я буду по губах писати!
- А я вкушу!
- А я впишу!
Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що кусати калету можна тільки тоді, коли він «витримає» всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, коли всі сміються.
І тільки той хоче вкусити – а калита – хить! А «писар» – хлоп сажею по губах – і вже вписав! Звислу калиту не так легко було вкусити, адже руками торкати її не можна було, руки лежать на кочерзі, тримають «коня», можна було лише підскочити і вхопити її зубами, і це дозволялося робити лише один раз. Не можна було також сміятися. Хто засміється, того також відразу обписували і проганяли від калити. А як же ти не засмієшся, коли не тільки «писар», а й всі присутні регочуть, намагаються тебе вивести з рівноваги дотепами, гримасами, різними «штуками-дрюками». Кожен, хто вже «отримав писака» був зацікавлений у тому, щоб інші також не вкусили калиту. «Писар» смикав її за мотузку то вгору, то вниз. Іноді ще й загадували «Коцюбинському» загадок, а якщо не відгадає – обписували.
Словом, витримати ці випробування щастило тільки серйозним і цілеспрямованим натурам, які не піддавалися загальному впливові й настрою. «Як високий парубок, то всю калиту викусає і не обпишуть його, і не засміється», – зауважували на Хмельниччині.
Гра в калиту тривала доти, доки всі учасники вечорниць не спробують свого щастя. Хто останній доїдав, тому діставалася стрічка. Якщо ж калита ще залишалася, то дівчата її розламували й роздавали усім присутнім, приказуючи:
Калита, калита,
Солодка була,
Тепер ми її з'їли,
За женихом полетіли!
Іноді дівчата ховали свої шматочки калити, а потім клали їх під подушку, вірячи, що в цю ніч побачать у сні своїх наречених.
Кусання калити завершувалося спільною вечерею дівчат і хлопців. На Андрія готували пісні страви (вареники з маком, сливами, ягодами, капустою, картоплею, млинці з медом, пампушки з часником, пиріжки з квасолею, пшоняну чи гречану кашу, смажену капусту, рибу, гриби, голубці, кисіль, узвар тощо). Продукти роздобували дівчата.
Вечеря супроводжувалася піснями, танцями, жартами, а ближче до півночі розпочиналися дівочі ворожіння, які мали свої локальні особливості. Способів ворожити є безліч – гукати під вікнами, розгадувати сни, дивитись у дзеркало тощо. Особливе андріївське ворожіння на балабушках – маленьких булочках.
Це – веселе народне свято, яке називали братчини. Після церковної служби всі частування купувалися у складчину і братчини були свого роду обрядом примирення ворогів і прощення всіх образ.
Ушанування Миколая коренями сягає ще язичницьких часів. Науковці твердять, що в образі Миколи ми бачимо відображення стародавнього бога Велеса – покровителя худоби й звірів, «господаря дощового моря». Тому в народі його часто називають Мокрим або Морським і вважають, що він особливо заступається за мореплавців та рибалок. Вони беруть із собою на промисел образ Чудотворця. На честь цього святого названо велику кількість церков по всій Україні.
Святий Миколай дуже шанований українцями, його вважають найближчим до Бога святим. Щиро і таємно він роздав свою велику спадщину бідним, бо поважав одне багатство – милосердя. Цим заслужив нагороду в Бога – творити чудеса: зцілював безнадійно хворих, припиняв бурю на морі, розбрат, установлював мир посеред війни... Тому його називають Чудотворцем.
Святкування Миколая в Україні почалося ще за князя Всеволода Ярославовича – 1088 року. Княгиня Ольга побудувала в його честь один з перших храмів Київської Русі – біля могили Аскольда в Києві, ще в ХІ столітті.
На Миколая велике значення має «перший полазник». Першою до господи має ввійти людина добра, здорова, хазяйновита – це гарний знак для сім'ї.
Погано, якщо в ті дні хто інший – не господар – перейде через подвір'я першим. Господар встає в цей день раніше, ніж звичайно, та йде дати худобі їсти. Дбайливі господарі цього дня вітають свою худобу зі святом: «Дай, Боже, добрий день, щоб худобонька здорова була та й я з тобою, ще й з своєю жоною».
Святий Миколай уславлений своїми чудесами та доброчинністю. Він захищає воїнів, мореплавців, торгівців, подорожніх та землеробів, є покровителем студентів та дітей, оберігає диких тварин.
На Миколая –все для дітей! Перед святом діти пишуть листи святому Миколі, у яких розповідають про те, чого досягли за рік, чи слухалися батьків, а також прохають про подарунки.
Вранці чемні малюки знаходять під подушкою чудові подарунки і купу солодощів: фрукти, цукерки, особливе печиво «миколайчики». Нечемні ж – тільки різочку.
На Миколая особливо опікуються сиротами та знедоленими дітьми.
24 грудня – Святий вечір (в народі – Святвечір) або Багата кутя (Надвечір'я Різдва Христового)
Одне з найбільш важливих родинних свят, один із найбільш магічних днів, коли кожна сім'я і словом, і ділом створювала у своїй оселі атмосферу затишку, багатства, щастя й миру. Її прикрашали витинанками, святковими рушниками, солом'яними різдвяними «павуками». Звичайні й буденні предмети в цей вечір набували чарівної сили.
За традицією, весь день перед Різдвом нічого не їдять – чекають на першу зірку, що сповіщає про народження Ісуса Христа. А як побачать її на небосхилі, родинами збираються на урочисту вечерю.
На стіл подають 12 пісних страв: варений горох, смажену капусту, рибу, квасолю, вареники, картоплю, гриби, гречану кашу, голубці, коржі, головними стравами є кутя та узвар. До столу господиня в основному подає дари саду й городу, щоб таким чином подякувати минулому року за благополуччя родини.
Поки господиня порається біля печі, господар повинен напоїти й нагодувати худобу, прибрати в хліві, ретельно оглянути двір, дім – усе своє господарство. Уся родина, усе живе і неживе, що має відношення до сім'ї, повинно бути готове до зустрічі урочистого свята.
Обов'язково слід повернути до господи все, що було де-небудь забуте або кимось позичене. Важливо також у цей день пробачити всі кривди, що були вам заподіяні, щоб не брати образи й поганий настрій із собою до майбутнього року.
Коли ж починало вечоріти, господар дому готував символ урожаю – Дідуха. Це, як правило, житній сніп. Його господар урочисто вносив до хати і ставив на покутті - на врожай і достаток. Нині ж його замінила ялинка. Звичай прикрашати зелене деревце українці запозичили від германських народів, і поширився він аж у ХХ столітті.
Переступаючи поріг рідного дому, господар вітався з господинею так, наче вони вперше цього дня побачилися, вітав зі Святвечором, бажав ста років щастя та здоров'я всім присутнім у домі. Завершивши святкові побажання він ставив Дідуха під образами, клав побіч нього господарське начиння, а господиня застеляла все це новою білою скатертиною.
Хазяїн дому з хлібом і ладанкою в руках обходив все своє господарство, таким чином забезпечуючи захист дому від відьом та інших злих сил. Хазяйка посипала землю дрібним насінням маку, а хазяїн «зарубував поріг» – вірили, що ці магічні дії захистять оселю від злих сил не тільки на цей вечір, але й протягом усього наступного року. Існувала традиція класти під святкову скатертину по голівці часнику під кожен кут – знову ж таки задля захисту від ворожих сил людині.
Господиня ставила на стіл вечерю, а на покуті – кутю й узвар – головну обрядову страву. Як удасться кутя, то буде врожай, а в оселі – щастя.
Як на небі з'являється перша зірка, сідають за стіл. На Святвечір родина обов'язково згадує своїх померлих родичів, припрошує їх взяти участь у вечері. Після всіх ритуалів господар передавав господині миску з кутею і тільки після цього родина починала вечеряти, скуштувавши першою кутю. Після вечері зі столу не прибирають, посуд не миють, а усі ложки складають до миски з кутею (щоб уночі душі предків могли почастуватися).
Гість на Святвечір приносить щастя до оселі. Важлива подія цього вечора – діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто сторонніх людей, яких хочеться привітати зі святом.
У деяких регіонах України вже на Святвечір, в інших тільки з 7 січня, на Різдво Христове, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння, починали колядувати, прославляючи Ісуса Христа. Колядники з колядницькою зіркою (Звіздою) ходили від оселі до оселі, співали колядки, бажали урожаю, багатства, усіляких гараздів. Зірка – обов'язковий атрибут колядування. Адже про народження Ісусика всьому світу сповістила Вифлеємська зірка, яка засяяла на небі. У відповідь господарі нагороджували колядників солодощами та грошима. Колядували протягом усіх Різдвяних свят аж до Водохреща. Вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться.
Колядницькою ватагою керував отаман – він вів «перемовини» з господарями, заводив колядки. Отаман ніс Звізду і тому звався Звіздарем. Крім того, у ватазі обов'язково був Міхоноша, який ніс колядницьку торбу і збирав до неї те, що наколядували. Решта колядників несли дзвоники та співали.
Дідух – основна та найдавніша різдвяна прикраса українців.
Зазвичай Дідуха робили з останнього снопа, зжатого на Спаса (6 серпня). Іноді для цього використовували перший сніп, зжатий на початку жнив – Зажинках. Сніп зберігали до зими, а перед Різдвом він перетворювався на Дідуха.
Його ще називали Дідом, Колядою, Колядником – як видно з назви, він був головною дійовою особою всієї Коляди. Дідух – це дідівський дух, безсмертний символ роду, а ще він символізував урожай, добробут, достаток, вважався оберегом оселі: "Дідух до хати –біда з хати".
Прикрашали Дідуха стрічками та сухими квітами, а потім ставили на покутті –місці у східному кутку оселі, де була ікона, як це робили наші предки. Він залишався на почесному місці впродовж усіх трьох зимових свят.
Різдвяний павук – стародавній символ Всесвіту. Його підвішують попід стелю і будь-який подих вітру – наприклад, від дверей чи вікна – колише його та повертає, немовби живу істоту. У старі часи не наряджали ялинок, а як різдвяну прикрасу для хати використовували солом'яних павуків. Їх вважають не тільки прикрасою, але й оберегом для помешкання.
Восьмикутна зірка – обов'язковий атрибут колядницької ватаги. Це старовинний символ новонародженого Сонця, а також символ Вифлеємської зірки, яка запалилася у Різдво Христа.
«Звізду» робили з дерев'яної обичайки та тоненьких дощечок – шалівок. Декорували кольоровим папером та стрічками. В середині – образок «Народження Христа» і свічка.
Коляда – важливий ритуал, який складається із привітань, побажань для господарів та подяки колядникам. Тому тут важливі обидві складові – як гарні колядки та гарні голоси, так і вдячність від господарів, яку складають у торбу, щоб потім чесно розділити.
Щоб Коляда вийшла доброю і господарі розщедрилися, треба знати правила, бо Коляда – старовинний ритуал з багатою традицією. Від того, як колядники поколядують, залежить, чи вдасться наступний рік у господарів. Так що це – не просто розвага.
Добра ватага колядників завжди добре готова до свята – має красиву зірку, велику торбу і багато колядок у запасі. Серед них – музиканти, танцюристи і співаки.
Торбу носить Міхоноша – найбільш серйозний і відповідальний з ватаги. Адже він повинен не тільки скласти до торби усе, що наколядували, але й не забутися її ніде. Допомагати міхоноші мав запасний.
Міхоноша має бути дужим – бо добрі колядники ніколи не вертаються додому з порожньою торбою. А після того, як закінчили колядувати, годиться чесно розділити наколядоване поміж усіма членами ватаги, не забуваючи і не обділяючи найменших.
З нього почалася нова ера і нове літочислення. Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія – народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Його народила діва Марія, яку з тих часів називають Богородицею. Різдво – одне з 12 найбільших християнських свят, люди йдуть до церкви на святкову службу.
Після святкової літургії завершується Різдвяний піст і починається Коляда.
Коляда – це бог свята й миру давніх слов'ян. В язичницькі часи на свято Коляди вшановували день зимового сонцестояння. А нині Колядою називають період, коли співаються різдвяних пісень, бажаючи господарям щастя й злагоди.
Колядники заходять до кожної хати, а в церквах ставлять вертеп – виставу на євангельський сюжет, що розповідає про народження Ісуса Христа, чудесне з'явлення ангелів пастушкам, відвідини трьох царів зі сходу і порятунок Немовлятка від страшного царя Ірода.
Від цього дня і аж до Стрітення (2 лютого) вітають одне одного словами: «Христос Народився!» – «Славімо Його!».
У цей день ніхто не згадував і не розповідав сумних історій, бо Різдво об'єднує усіх злагодою і любов'ю.
Вертеп – різдвяний ляльковий театр. На думку дослідників, український вертеп народився в XVI-XVII столітті. Це був поширений по всій Україні звичай.
Вертеп являє собою переносний двоповерховий будиночок, зроблений з тоненьких дощок і картону.
На верхньому поверсі – невеличка балюстрада, за якою і відбувається театральне дійство: це – Вифлеєм.
На нижньому поверсі – трон царя Ірода. Долівку обклеювали хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріпляли до дроту, а під долівкою був кінець цього дроту; за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводив її в двері і водив у необхідному напрямку.
Текст різдвяної драми – оригінальна суміш книжних і народних елементів. Перша частина дійства – різдвяна драма, друга частина – сатирично-побутова інтермедія. Причому, якщо перша частина має усталений сюжет (який завжди закінчується смертю Ірода), то друга частина може змінюватися залежно від обставин, місцевості, талантів самого вертепника та інших факторів. Вона віддзеркалює систему цінностей народу України, уподобання населення, ставлення до різних рис характеру.
Найчастіше дійовими особами інтермедії стають жінка, чоловік, козак, шинкар, циган, священик і чорт, але можливі варіанти.
Уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Вечір перед Новим роком має й третю назву – Щедра Кутя. Бо ж, на відміну від постового Святвечора, його стіл дуже багатий – м'ясний. Господині готують купу смачних страв: холодець, ковбасу, печеню, пироги й кутю та інші. У дореволюційному селі немало було таких сімей, що цілий рік недоїдали, але для новорічного столу припасали все потрібне.
Народні повір'я стверджують, що цими святковими днями небеса відкриті для людської молитви – можна просити в Бога про найпотаємніше.
Цього дня водять «козу». Парубки співають, а «коза» (хлопчик у вивернутому вовною назовні кожуху), пританцьовує, кумедно показуючи кожну дію. Тим паче не можна пропустити ватагу, що водить «Меланку».
Та головні на Щедрий вечір навіть не забави, а щедрування – співані побажання щастя господарю та всій його родині! Традиційно наші предки відзначали Новий рік навесні з першою весняною появою «молодика» – молодого Місяця. Тому обряди і пісні цього свята нагадують про весну. З приходом християнства офіційний Новий рік почав мандрувати – спочатку на вересень, потім на січень, а з ним мандрувало і свято. В результаті Новий рік зупинився на 1 січня, а Щедрий вечір приходиться на 31 грудня.
У давнину щедрівки співали в основному дівчата та жінки, рідше хлопці, а от чоловіки майже ніколи. Бо Меланка вважалася жіночим святом, а Василь – чоловічим.
Щедрівників, як і колядників, теж заведено обдаровувати солодощами та грошима.
Ніч проти Нового року наповнена магічними діями, чарами. Все це – намагання розгадати своє майбутнє і забезпечити щастя й добробут на наступний рік.
Для цього вечора господарі спішили розрахуватися з усіма боргами, помиритися з тим, з ким сварилися. Існувало повір'я, що на Щедрий вечір не можна було лаятися, щоб тихо і спокійно жилося весь рік.
Щоб не зубожіти в наступному році, заборонялося ходити до когось за позичкою. У жодному разі не позичали нічого жінки, бо вони могли "забрати достаток із господарства, де брали позичку". Якщо вже була конче потреба щось попросити, то посилали малого хлопця.
Водіння Кози – це старовинна містерія, присвячена культу плодючості.
Козу здебільшого робили із дерев'яної палиці, один кінець якої розколювали – для ріг. Роги обмотували лепехою та прикрашали на власний смак. Біля рогів з обох боків прив'язували дерев'яні ложки – козячі вуха. З протилежного боку палиці чіпляли якийсь віхтик – це був козячий хвіст.
Той, хто водив козу, одягав обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину, залізав під кожух вовною догори. Спереду кожух запинали, щоб тільки роги, вуха та «морду» видно було. Рукави звисали донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза трималася за прикрашену палицю та крутила «хвостом».
Дійство починалося з настанням темряви.
Коли ватага приходила до господаря, хтось один біг під вікно і гукав: «Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!», а той мав тричі відмовити, перед тим, як впустити.
З гурту молоді вибирали хлопця – парубка, який найкраще вмів жартувати. Він переодягався і ставав «Меланкою»: в латаній спідниці, з помазаними сажею бровами, помальованим крейдою обличчям, червоними буряковими губами. «Оце краля!» – кепкують з Меланки, а та кидається навздогін й намагається поцілувати зухвальців, обмурзавши своєю «косметикою».
Меланка має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, циган, циганка, ведмідь, коза, журавель, чорт з ріжками… Одним словом, хто що цікаве придумував, те й утілював. Це дійство могло відбуватися й удень – тоді дітлахи юрбою бігли за переодягненою ватагою, щоб добре роздивитися таку чудасію, тай старі не раз вибігали на вулицю.
Ватага рухалась селом з жартами, вигуками, сміхом. Циганка приставала ворожити, циган – коні міняти, ведмідь – з танцями, коза грає на скрипку, а журавель – найвищий парубок у селі – вибивав у бубон.
Хлопці не до кожної хати заходили, а тільки до тих домів, у яких була надія зустріти дівчат. Господар запрошував до хати й уся родина збиралася подивитися на ряжених, надто ж дівчата цікаві до того, що відбувалося.
Незважаючи на попередню «рекламу», «Меланка» ходила по хаті й робила шкоду, «працюючи» навпаки – то сміття розкидає, то посуд переверне, то стіл замітає, то подушки миє… Господині знали цей звичай, тому уважно слідкували, щоб «Меланка» поводилася гарно, нічого не чіпала. І щоб припинила «роботу», її треба було добре почастувати.
Тим часом хлопці щедрували, висміюючи поганих господинь. Кожен із ряджених показував свої здібності: щосили витанцьовував, аж поки дух забивало. Коли, нарешті, щедрівку скінчено, усі сідали до святкового столу.
До наших днів збереглися звичаї магічних вірувань давніх слов'ян. Вважають, як почнеш рік, так він і минатиме. Тому до зустрічі Нового року завжди прагнули припасти якомога більше продуктів, щоб святковий стіл був особливо щедрий. В Україні переддень Нового року й називали Щедрим вечором, вітальників, що ходили з поздоровленнями, – щедрувальниками, а віншувальні пісні – щедрівками.
1 січня – Святого Василія Великого, покровителя хліборобства (Новий рік)
Святий Василь Великий був богословом і вважався покровителем землеробів. Саме від цього походить головний обряд цього свята – засівати оселі. Зерно є символом нового життя, тому, заходячи в хату, її обсипають зерном. Посипаючи збіжжям хату, щедрувальники "засівали" її добром і достатком. Засівають хлопці, бо дівчатам цього робити не можна. При цьому примовляють: «Сієм, сієм, засіваєм, з Новим роком вас вітаєм! Сійся, родися жито, пшениця, усяка пашниця!». Посівальника припрошували хоч на кілька хвилин присісти: «Сідай на лаві, хай у нашій хаті все добро сідає: кури, гуси, качки, рої та старости, бо ж маємо дорослу дівку!».
За повір'ям, якщо на Василя першим у хату завітає гість чоловічої статі, весь рік буде щасливим й багатим. Так і повелося, що зранку хлопчики до 14 років засівають власну оселю житом-пшеницею (символами родючості й добробуту), а потім біжать посівати до сусідів, вітаючи їх «із Новим роком, з Василем!». Господарі ж у свою чергу обдаровують посівальників пирогами, горіхами, цукерками й дрібними грошима.
Зерно після посівальника збирають і віддають курям – «щоб добре неслися».
Неродючі дерева «страшать»: стукають сокирою по стовбуру та погрожують зрубати, якщо і далі не будуть родити. Після такого «страшення» дерево перев'язували перевеслом. Іноді дерево злегка надрубували.
На згадку про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан свято Богоявлення в народі називають Водохреща, або Йордан. Це одне з 12 найбільших християнських свят різдвяно-новорічного циклу. Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді, а свято називають Богоявлення.
Своїм водохрещенням у Йордані Спаситель започаткував Таїнство водохрещення – одне із семи головних церковних таїнств, через яке людина ніби наново народжується для життя в Христі.
Наші предки цього дня вшановували богиню річок Дану. Вважалося, що вода цього дня стає чарівною, нею умивалися дівчата, щоб бути вродливими, нею лікували хвороби і захищалися від нечистої сили.
Святкувати Водохреща починають напередодні. 5 січня всі віруючі люди дотримуються суворого посту – нічого не їдять. Сідати вечеряти можна, коли зійде вечірня зоря.
5 січня – Голодна кутя. На стіл ставлять кутю, узвар і декілька пісних страв: смажену рибу, гречані млинці, вареники з капустою.
Після вечері діти «проганяли кутю», стукаючи ложками чи макогоном по столу, по дверях, по воротах. Коли «кутю проженуть», батько присмалював дітям чуби – «щоб вовка не боялися». А ще на подвір'ї спалювали Дідуха, примовляючи:
Іди, кутя, із покуття, А узвар – на базар, А Дідух – на теплий дух, Щоб нам скинути кожух!
Разом із кутею та димом від спаленого Дідуха відлітали і душі предків, які гостювали в хаті на Святки, тому прогнати кутю і спалити Дідуха потрібно було обов'язково, щоб предки не забулися відлетіти і не залишилися у нашому світі. Попіл зі згорілого Дідуха зазвичай розкидали по городу – на добрий урожай.
Уранці на Водохреща відбувається церковна служба, а потім хресний хід до річки чи ставка, де священик святить воду в ополонці. Ополонку часто вирубують у формі хреста і льодовий хрест ставлять поруч – цей звичай зберігся ще з дохристиянських часів, коли хрест символізував Сонце.
На березі річки біля льодового хреста відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння. Священник святить воду в ополонці, занурюючи туди хрест під спів хору. З цього часу вода вважалася освяченою.
Освячену воду набирають додому, бо вона зберігає свої властивості протягом усього року. Сміливці купаються в ополонках. Кажуть, що хрещенська вода творить дива, тож застудитися в цей святий день неможливо. Навпаки, вода дарує здоров'я на весь рік.
Святковий обід на Йордан починається саме з освяченої води. Хрещенська вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Священники акцентують увагу на тому, що Бог не творить чудес там, де людина їх очікує просто з цікавості, без щирого наміру скористатися ними задля власного спасіння. Щоб свячена вода приносила користь, необхідно дбати про чистоту власних думок і вчинків.
Свяченою водою господар дому окропляв всіх, хто є присутнім в оселі, примовляючи: «Дай нам, Боже, і на той рік діждати!». Далі окропляв господу – все, що в домі й навколо дому, а також худобу, окрім свиней та курей. За господарем-батьком ходив хтось із дітей – хлопчик чи дівчинка. Яке місце батько покропив водою, на тому місці, вслід за ним, дитина писала крейдою хрест. В хаті хрести писалися на дверях, вікнах, на столі, скрині, на посуді – скрізь. Після цих магічних дій родина сідала за стіл. Залишки вечері віддавали свійським тваринам. Кутю, яка залишалася після вечері, виносили курям – «щоб добре плодилися».
По вечері всі члени сім'ї клали використані ложки в одну тарілку, а поверх них клали хліб – на добрий урожай.
На Богоявлення закінчували колядувати і влаштовували «розколяду» або «розщедрування» чи «розмеланки» – святкові вечорниці всіх колядників, де вони згадували, як святкували, грали, танцювали. Застілля організовували на гроші, що залишились від колядування.
На Богоявлення зазвичай приходять найлютіші морози. Їх так і називають – хрещенські. Опісля ж морози вже не страшні. Тому кажуть «Тріщи не тріщи – минуло Водохреща».
Перший понеділок після Водохреща – святий. Цього дня можна їсти тільки пісні страви.
Це одне з 12 найбільших християнських свят, яке завершує Різдвяний цикл. В народі додають – стрітення зими з весною. Та насправді свято зовсім про інше. 2 лютого Ісус Христос у віці сорока днів від народження був принесений батьками до Єрусалимського храму, де відбулась дивовижна зустріч праведного старця Симеона з Немовлятком Ісусом Христом.
За традицією, у церкві на Стрітення святять «стрітенську воду» і «громичну свічку», яку зберігають удома і запалюють під час грози, аби уберегтись від блискавок, від пожеж, від війни. В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали «громичну» свічку – «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив». «Страсну» свічку намагалися принести додому запаленою і викоптити сажею хрест на дверях – «щоб лиха нечисть хату минала».
Громнична свічка – це дороговказ, її запалювали також під час пологів, щоб показати новій людині дорогу, і вкладали померлим до рук з тією ж метою.
Культ вогню – неодмінна ознака свята. Хлопці розпалювали багаття, закликаючи таким чином весну, а дівчата співали перші веснянки. А ще на Стрітення починали писати писанки. Це дуже давня традиція, пов'язана з ритуалом весняного пробудження природи.
Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану – посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. Її вважали цілющою водою. Нею натирали хворі місця і вірили, що допоможе, вірили й у те, що вона допомагає проти «лихого ока» та інших злих чар. Не тільки людей можна лікувати цією водою, але й худобу, птицю, бджіл.
Пасічники берегли цю воду весь рік і кропили нею вулики кожну «першу» неділю – першу на молодий місяць.
Як син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою і примовляв: «Боже, тебе збережи!».
В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де була зима.
Весною Зима – стара баба, а Літо – молода дівчина. Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде.
Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри прогризли, і з тих дір сиве волосся стирчить.
В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плечі у неї – порожнісінька торба.
У літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, – весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці…
При зустрічі на Стрітення стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше – Літо переспорило Зиму, а якщо холодніше – Зима.
Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле виїдеш не скоро.
Воропай О. Звичаї нашого народу : етнограф. нарис / О. Воропай. – Київ : Велес, 2009. – 432 с.
Зростаємо українцями : для дітей мол. та серед. шк. віку / уклад.: Г. С. Тетельман, К. В. Шаповалова. – Харків : Юнісофт, 2015. – 128 с. : іл. – (Енциклопедія для допитливих).
Капранов В. В. Веселих свят! : український рік / В. В. Капранов, Д. В. Капранов ; упоряд.: Я. Музиченко, Я. Левчук ; худож. О. Костенко – Київ : Зелений Пес : Гамазин, 2014. – 104 с. : іл.
Толочко Л. І. Пам'ятник святому князю Володимиру в Києві / Л. І. Толочко, О. В. Грибовська. – Київ : Техніка, 2007. – 144 с. – (Національні святині України).
Шкода М. Н. Традиції і свята українського народу / М. Н. Шкода. – Донецьк : БАО, 2007. – 384 с. : іл.
День, коли звичайна вода стає особливою // Шкільна бібліотека. – 2016. – №12. – С. 56-57
Прийшли щедрувати до вашої хати // Позакласний час. – 2018. – №12. – С. 48
Це – веселе народне свято, яке називали братчини. Після церковної служби всі частування купувалися у складчину і братчини були свого роду обрядом примирення ворогів і прощення всіх образ.
На початок
Версія для друку
