Вхоплюся за гриву стрімкого Пегаса.
Силкуюся плаєм нестись у літах,
Щоб зірка фортуни ніколи не гасла,
Кружляла по світу, як сонячний птах…
                                                    В. Ярчук

Ярчук Володимир Миколайович

Володимир Миколайович Ярчук народився 14 лютого 1940 року в с. Мшавець Старосинявського р-ну. Закінчив школу в ріднім селі, Кам'янець-Подільське культосвітнє училище, Московський інститут культури та Народний університет мистецтв (п'ятирічний факультет станкового живопису та графіки).

Вчителював, працював директором Будинку піонерів та школярів, завідував райвідділом культури в Старій Синяві. З 1968 року в м. Хмельницькому. Працював архітектором макетного проєктування. Художник-оформлювач, художник-графік. Одружений. Має дві доньки.

Друкувався в тижневику «Козацький вісник» (2005), збірці «Старосинявська весна» (2002), в газеті «Літературна громада», в альманахах «Осик осінній сон» (2002), «Творче Поділля. Ювілей» (2003), в міжнародному літературному журналі «Склянка часу».

Член Хмельницької літературної спілки «Поділля» з 2003 р., член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, полковник Окремого Подільського козацького полку «Молода Січ» імені Устима Кармелюка.

Проста, тиха, спокійна поезія ввійшла до збірочки «Відлуння літ» (2003). Володимир Ярчук висіяв добірні зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; вони щедро проросли на благодатному ґрунті.

Про найпрекрасніше із почуттів – кохання – говорили, говорять і будуть говорити багато митців. Всі по-різному. Та Володимир Ярчук – у віршах. Саме вони підкреслюють неймовірну силу кохання. Закохана людина почувається щасливою і має горде відчуття своєї вагомості в суспільстві.

Хто побував в полоні моря, В обіймах сонця і вітрів, Сягне душею неозору Сердечну гаму почуттів З сапфірно-плинною блакиттю – Мостом кохань, розчарувань, Де тиха пристрасть крає миті Припливно-відпливних страждань. Серцями чистих і прозорих З'єднало море на літа, Їх повінчали: місяць, зорі, Кохання й врода молода.

Лірична збірка «У купелі суцвіття» (2006) – четверта книга Володимира Миколайовича. Уже з початкових рядочків перших віршів відчуваємо знайоме навіювання. Тут йдеться про єдність та гармонію людини з природою. Небо в системі образів завжди пов'язане із чимось духовно високим, небуденним, святковим.

Лугів звабливість заглядає в сни, Струмочок-змійка в спеленалих травах – Бджолине царство… Прошу, не вини, Що слід журби прослався аж в отавах. Ручай-кришталь відпить зве кухоль чар, В очах-дзеркалах гаснути, тонути. Із крижаних обійм пірнати в жар, На крилах щастя в небеса гайнути. Там в місяць-човник зорі заплетем Між кудлів-хмарок, всіяних в блакиті, Руно-оазу відшукать майнем, Що в плесах зір пастелями розмиті.

За допомогою різноманітних художніх засобів поет з надзвичайною майстерністю змальовує природу та природні явища, надає їм чарівливої образності. Під його пером природа оживає, живе своїм повним таємниць життям.

По ходу сонця, вздовж ставка,
На воду верби задивились
По плесах біглі до містка.
Гниле там озеро ютилось.

В підніжжі води крутять млин.
Зілля обабіч. Став в лататті.
Ген-ген – левади, гречки клин,
Берізки в хусточках і платтях.

Все з вітром й небом розмовля,
П'є кухоль сонечка з всевишшя.
Вони – рідня. Я – їх маля,
А ніч – то пісня нені в тиші.

У ліричній збірці поезій «У шатах перелесника» нові поетичні фарби, глибоке проникнення та злиття автора з оточуючою природою інтригують найвибагливішого читача. Несподівані рядки захоплюють, дивують, полонять і занурюють у невимовно чарівний світ поезії. Своїм гострим зором митець художнього слова помічає найтонші порухи природи і відтворює їх у своєму поетичному слові.

Знов сонце повіками грає, Скидаючи ночі пенсне Зірки у подол свій збирає, Довкілля сріблить розписне. Спів півнів повітря рве лунко. Курей викликає з сіней, А ми все чманіли в цілунках. Озвався в саду соловей.

Тему дитинства та спогади про матір можемо спостерігати у кожній збірочці віршів автора.

Відчиняю вікна у дитинство
І за мною ніби загуло,
З літа в юнь пірнаю в швидкоплинстві,
Первоцвіт кохання зве в село.

Гул бджолиний в шумовинні вишні.
З димаря курчавиться димок.
За поріг стрічати мати вийшла,
Пригорнула:
- Як ти там, синок!

Обігрітий теплотою мами,
Хати і подвір'ям в спориші –
Поспішаю в клуб, бігцем садами,
Повен щастя – радості в душі.

У виданні «Цвіт незабудок» (2008) автор лірично веде розповідь про свою кохану, про батьків-селян і жахливе голодне дитинство, а також про місто, яке стало дуже рідним.

Поет щиро захоплюється красою своєї коханої, порівнює її з квіткою.

Злетіле птахом сонце над землею Купає в барвах квітку неземну – Мою осяйну в розквіті лілею, Сором'язливу, вабну таїну. Зі щемом у серці згадує поет своє дитинство, батьків. Інколи спогади підіймають настрій, а іноді навівають сум. Аж серце крає, як згадаю Мого дитинства дивосвіт: В городах хату попід гаєм. На кволих крилах злет в політ – У даль незнаними шляхами, Під поклик світанкових чар. Гніздо лишаючи з батьками, Де гріє в попелі ще жар.

Щиро захоплюється і милується Володимир Миколайович містом, в якому живе і до якого так сильно прикипів душею.

Милуюся подихом міста.
Чарує каштанів нектар.
Світ вулиць розкинувсь намистом,
І скверів спалахує жар.

В дзеркальному Бузі будови
Вмивають відновлений лик.
Оздоблення – в смаці любові
І моди останньої крик.

Це – місто Хмельницький. Без краю
Дивуючи, збуджує кров.
Окрилює і завмирає
При згадці тебе і любов.

Лірична збірка «На семи вітрах» (2009) – вибране з шести поетичних книг митця, починаючи з першої «Відлуння літ» (2003). Кожна з них – це знакова віха в неухильному леті поетичних дум.

До складу збірки із семи розділів вміщено просту, тиху, спокійну, але надзвичайно мелодійну поезію. Це своєрідний логічний підсумок творчого поступу, прожитих, пережитих і вистражданих літ. У них виписана його доля.

Навіщо, доле, ти наворожила: Натомість смутку, сподівань і мрій, В стрімкому леті дружні дала крила Й лебідку в небі, як рятунок мій?.. Тут кожне слово відшліфоване талановитим митцем. Збірка пронизана любов'ю до рідної України, до рідної землі, до природи… Як швидко мчать роки, але щоразу так хочеться повернутися у дитинство, до батьківського порогу... В єдине ціле усі збірки зв'язує витончене художницьке світобачення автора, розлоге словесне змалювання розкішної подільської природи, доповнене власними графічними ілюстраціями в кожній книзі – батьківська хата, став тощо. Дорога знову кличе у село. Звідтіль струмить дитинства джерело. І все ще ніжить батьківське тепло, Хоча в самого внуки вже давно. ***

Свою давно вже відчуваю втому –
Літа мої пронесли журавлі.
І так нестерпно хочеться додому
В стару хатину рідної землі.

***

Смак із черені духмяного хліба
Душу бентежить мені все життя,
І стіл різдвяний у бабці і діда,
І на Великдень із маком кутя.

Ласка межі їх ніколи не знала,
З келиха часу лилося тепло,
В плині років серце завжди страждало,
Птахом вернулось у рідне село.

Справжнім майстром пейзажного малюнка поет проявив себе у збірці «Люстерко долі» (2010). Це вагомий поетичний доробок автора – чарівний і напрочуд ліричний, оздоблений піснями, бо він іще і композитор.

Кожен рядочок його поезій пронизаний і сповитий не розпачем і журбою, а життєстверджуючою, світлою вірою і надією у день прийдешній. Автор залюблений у життя, у навколишній світ, а понад усе – у рідну землю та мову.

Моя ти мово, – пісне загадкова, Із вуст стікаєш музикою слів. Розчинених у барвах веселкових, Які ввібрали предки із полів. Ти – жайворонків трелі, переливи: Садів, ланів, небес у подушках, Духмяних ранків, вечорів грайливих, Стрімких струмків, джерел, що б'ють в лужках. Теплінням сонця, полисками злата, Ти грієш кожен кутичок душі. – Яка ти, мово, гарна і багата, Гордливо йдеш по світовій стежі!

Велично перед нами постають мальовничі рідні краєвиди, так вдало оспівані у віршах. Коли читаєш таку поезію, то відчуваєш найтонші порухи душі митця, його біль і радощі, тугу і надії.

Кутаюсь у тишу плесів ставу,
Переймаюся плачем верби:
– Завжди дуб до мене був ласкавий,
Нині ж лину у полон журби.

Не оминув поет і теми війни, оскільки і сам пережив ті роки. Він пам'ятає вибухи, як від них стугоніло небо, як душі людські були понівечені та переповнені горем…

Війна сховала сонце в темну ніч.
– О, скільки літ у ній стогнало небо.
Усе живе ненатла жерла піч,
А недоїдки кидала повз себе.

– Ген, в тім котлі, що розкипівсь в імлі,
Де огняна спалахує загата,
Втікає ворог з нашої землі.
Жене його із воїнами тато…

«У самозабутті я розчиняюсь в мінорнім і мажорнім світлі нот», – струмить весняним струмочком поетова душа. Від юних літ і упродовж життя його музою є музика. З-під його пера вийшло чимало чудових пісень, які стали творчими шедеврами. І всі вони про рідний край, рідну домівку, про матір і ще багато-багато про що, рідне та близьке українцям.

Дзвонять літа келихи криштальні
Повнить липа їх п'янким вином,
А душа пала вогнями мальвів,
Що яріють в мами під вікном.

Барви їх жаліли вишиванням
В молодих батьків на сорочках:
В темних, то – війна, розлук страждання,
Радість й щастя – в білих пелюстках.

Лірична збірка «Наперсток духмяного літа» (2010) – вагомий поетичний доробок, кожний рядок якого наскрізь пронизаний і сповитий життєстверджуючою, світлою вірою і надією у день прийдешній. Надзвичайно різноманітна палітра глибинних почуттів автора. Він закоханий у навколишній світ, у рідний край.

До тебе, краю, може б я не линув, Щоднини, щохвилини залюбки, Якби не поклик рідної хатини, Звідкіль у рай давно пішли батьки. Парю над двором, розпростерши крила. Тут кожна брунька диха їх теплом. Вони на щастя долю осінили, Щоб світом в парі йти – одним тяглом.

Крізь вушко долі пропускаю душу,
З маленства зачаровану селом.
Лелечий клекіт кличе знов під грушу,
Зігріти серце батьківським теплом.

Приходите у сни Ви знов і знов.
Які б дороги не були далекі.
Верта додому батьківська любов,
Як повертають в рідний край лелеки.

Обвіяні вітрами ночі й дні,
Що вкрили серце ранами утоми,
Під клени ваблять – у гніздо рідні,
Батьками звите з глини і соломи.

У світі немає більш прекрасного, ніжнішого і ріднішого слова, ніж мати. Образ матері підноситься у поезіях Володимира Миколайовича до символічного значення. Мати є для нього носієм зразкової народної моралі. Її образ тисячами природних зв'язків пов'язаний із народом, його історією, піснею, рідним словом…

Усміхалася неня осяйністю сонця
Над колискою мого дитинства.
Відчинила у світ світанкове віконце,
Зігрівала теплом материнства…

О, матусе, життя джерело,
Що струміє із чуйного серця,
Ти вертаєш і нині в село,
Як журавка – піснями відерця!

Поет досконало володіє засобами художнього слова. За допомогою них він тонко передає страждання власної душі, журбу, гордість, любов до матері, до Батьківщини. З надзвичайною теплотою відгукується про дитячі роки.

В дитинство зве і зве криничка в травах
І усміх юні на її вустах.
Ліг іній на мої літа й отави.
Лечу-лечу до неї у житах.

У алих маках. Вишиванка луків,
З орнаментом на грудях-рукавах.
Невільно серце простягає руки,
Де між тополь батьків спливає дах.

Через близькість до фольклору авторові вдалося створити чимало чудових пісень, що стали неабияким здобутком у його літературній творчості.

Зроста сім доль на батьківських грядках,
Як сім вервечок в гойдалці неділі,
В хатині ветхій, на семи вітрах
Сім пуп'янків. З дитинства – всі при ділі.

Зворушливо зображена навколишня природа. Ця надзвичайна краса не залишилася непоміченою митцем.

Бузковий світанок купає п'янку
В ошатному вельоні грушу.
Журливе зозулине флейтне: – Ку-ку!
Лоскоче зворушливо душу.

Дрімають в колисці земній небеса,
Сапфірно-рубінові трави.
– О, Боже, яка серпанкова краса
У вельон оділась заграви.

Одинадцята збірка поезій Володимира Ярчука «Цвіт благодаті» (2014) різниться від попередніх присвятою Тарасові Шевченку .

У літературі кожного народу є багато поетів, імена яких оповиті невмирущою любов'ю і славою. Володимир Миколайович по-своєму показав Шевченка світові: як велетня духу, митця могутньої творчої сили, невмирущого борця проти будь-якого гноблення людини людиною. Уже у першому вірші автор зізнається, що його ще юначу душу заполонив «Кобзар», а сам Шевченко був йому взірцем.

Простим та поетично-чистим словом, Немов джерельце чистої води, Із вуст Шевченка лине ніжна мова Народу свого квітом молодим. П'янким нектаром оживляє сили Всього земного. Потяг до життя Ростити повсякчас жадає крила. Духовність святом нести в майбуття. *** Він зворушив, немов торнадо, все довкілля. То сонцем лащиться між світанкових хвиль. Його поезія, немов плоди чар-зілля, Манить голодного до себе за сто миль. Він проти будь-якого гноблення людини. Царує світла сила духу й кріпака. Долає з Пушкіним й Міцкевичем вершини, Йде крізь страшні пороги, як Дніпро-ріка.

Згадуючи своє сільське дитинство, Ярчук описує, як Шевченків «Кобзар» «…збирав сусідів вечір у хатині, як на молебень…». Ще й сьогодні авторові вчувається, як «…з-під стріхи літ доноситься і нині невтомний спів вустами Кобзаря». «А серце так і навпіл рветься-крає», коли читав «Наймичку», не міг слухати без болю «...про ревну долю, немов калини, діви Катерини».

Автор залюблений у рідну мову, яка ввібрала у себе гомін дібров і луків, полів і лісів, запах рідної землі. Саме рідна мова допомагає нам пізнати світ у ранньому дитинстві. Вона таїть в собі силу звичаїв і традицій, духовної могутності та краси… Як ода мові звучать рядочки вірша «Мови рідної акварелі».

Як рідній мові не надати слова,
Що надзвичайно милої краси.
В ній, наче у закоханих вимова,
Із грою світанкової роси.

Мов колосочок вплівся у віночок
Всесвітніх мовлень. На стрімкім крилі
Її казково-дивний голосочок
Сріблястим дзвоном лине по землі.

Він дивовижжям пави і жар-птиці
Мир неосяжний в себе закохав.
Одвічний дар царівни-чарівниці
Квітковий спів лугів й дібров вдихав.

***

Ошатна мово – скрипка світанкова.
Ти світанковим переливом тла
Ллєш між світами музику зразкову –
П'янку вимову міста і села.

Дитинство – незабутня пора… Ніколи не забудуться батьки та рідна домівка. Образ рідного Поділля червоною ниткою тягнеться крізь усю творчість митця й пронизує її палким наспівом.

Як мило назвав автор четвертий розділ саме цієї збірки «Моє дитинство пасло тут корів…»

О, світ ясенів із бджолиним гудінням
І хата з дитячим гучним голоском,
Що квітли, як сонях із міцним корінням,
Взуттям всі ділились і хліба шматком.

З тих зерен, що в страсі збиралися нами,
Підпалки із радістю мама пекла,
Що пахли осяйністю сонця й ланами,
На хвилях, гойдаючи люльку села.

Бібліографія:

Твори:

1. Ярчук В. М. Відлуння літ : лірика / В. М. Ярчук. – Сімферополь: Доля, 2003. – 52 с.
2. Ярчук В. М. Вустами серця : поезії / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Пантюк С., 2005. – 52 с.
3. Ярчук В. М. Люстерко долі : лірика / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2010. – 80 с.
4. Ярчук В. М. На крилах душі : поезії / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Пантюк С., 2005. – 52 с.
5. Ярчук В. М. На семи вітрах : лірика / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2009. – 104 с.
6. Ярчук В. М. Наперсток духмяного літа : лірика / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2010. – 64 с.
7. Ярчук В. М. У купелі суцвіття : поезія / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2006. – 60 с.
8. Ярчук В. М. У шатах перелесника : лірика / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2007. – 60 с.
9. Ярчук В. М. Цвіт благодаті : лірика / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2014. – 112 с.
10. Ярчук В. М. Цвіт незабудок : лірика / В. М. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2008. – 64 с.

Про нього:

1. Володимир Ярчук // Хмельницький в іменах. Прозаїки. Поети. Журналісти : довідник / В. Ярчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2006. – С. 154.
2. Володимир Ярчук // Осик осінній сон (Сучасна поезія Хмельниччини) / В. Ярчук. – Хмельницький : Евріка, 2001. – С. 83-84. – (Хмельниччина поетична – 2000 ; кн. друга)