Олійник Володимир Григорович народився 10 березня 1962 року в селі Лугове Ярмолинецького району Хмельницької області.

Початки духовного виховання отримав від своєї бабусі Ганни Петрівни («Бабусине Євангеліє»). Ще з шкільних років, а згодом і студентських зазнав утисків і переслідувань за віру. Вже у час перебудови, на зорі незалежності України християнські вірші молодого поета друкувалися в обласній газеті «Милосердя». Згодом поетичні твори духовного спрямування публікуються в окремих збірках митця «Скрипка вічності» (1990), «Вертають на Вкраїну журавлі» (1993), « Небесний Ключ Білих Лелек» (2005), «Обеліск на шкільному подвір`ї (1991) та ін.

У 2000 році побачила світ збірка «Берізка на церкві», присвячена визначній даті приходу в Україну-Русь християнства.

З народної пісні, з волошкового простого слова починає кожен справжній поет, так і Володимир Олійник згадує, як він з Іваном Іовом вишукував по зернині чумацькі, сирітські, бурлацькі, колискові пісні, а потім вже і власна поезія зростала на тому полотні: «А слово твоє, неприкаяне і полум'яне, розносить барвінками рідні пісні по світах, бо справжня поезія, брате, як Фенікс той Птах… Пісенних джерел копачі ми – поети…» («З Іваном Іовом збираємо фольклор»).

Впродовж першого десятиліття ХХІ століття Володимир Олійник почав реалізовувати свій авторський видавничий проєкт-альманах духовної поезії «Хліб на воді», заснувавши товариство «Через поезію – до Бога».

Поет ще в 1993 році заснував та очолив творче об`єднання «Пролісок», під егідою якого було опубліковано понад півсотні художньо-краєзнавчих видань. З-поміж них знакові поетичні антології «При світлі вічного вогню», «Чорний тюльпан», «Заквітчана планета», збірники із серії «Мистецька еліта Поділля»: «Михайло Андрійчук», «Віктор Севець», пісенник Михайла Люшні «Добрий день вам, люди!»

Багато часу та зусиль віддає поет громадській роботі. З 2007 р. – координатор Хмельницької обласної організації ВГО «Літературний форум», з 2009 р. – голова ХООВГО «Український клуб», редагував часопис «Літературна громада», з 2012 р. був довгий час головою Хмельницької міської літературної спілки «Поділля». Керівник обласних семінарів літературно обдарованої учнівської молоді. Волонтер клубу поезії «Струни душі» центру «Турбота».

Протягом 2008-2010 рр. побачили світ «Вибрані твори» Володимира Олійника у трьох книгах.

Творчість Володимира Олійника вивчається на Хмельниччині в циклі уроків «Література рідного краю» (методичні посібники «Література рідного краю» 1999, 2005, 2008 рр.).

Про тематичну книжку «Під Кобзаревою зорею» схвально у листі відгукнувся академік І. Дзюба (2013), а передмову до неї написав правнук Шевченка (по брату Йосипу) О. А. Відоменко, шевченкознавець, лавреат обласної премії ім. Шевченка.

Володимир Олійник – поет, літературознавець, видавець-редактор, культуролог, громадський діяч, автор понад двадцяти поетичних збірок. 

Поетичний світ Володимира Олійника своєрідний і різнобарвний. Він високо цінує творчість сліпих кобзарів – козацьких поетів, які несли у своїх піснях-думах біль і тугу за рідним краєм, бачить, як геній Кобзаря Тараса відкриває світові Вкраїну, як вогнисте слово Шевченка і творчість славетних класиків українського письменства аж до сьогодні переймає любов до рідного краю, до роду, до Землі своєї. 

Перша поетична збірка Володимира Олійника «Скрипка вічності» (1990) про минувшину і сьогодення. Тут усе зі всім пов'язане. У циклі «Планета, де виростаємо» бачимо Володине «дитинство з книжкою в портфелі», що почалось на Ярмолинеччині, у селі з соковито-пахучою назвою Лугове. Його зрілість – там, «де чорнозем волає до небес», де «небо в нас одне», де «баба Марійка сива, як вічність», де «гнізда, на яких впало радіаційне закляття» і «солов'ята ніколи вже не запищать».

Планета, де виростаємо, –
Не куля, а просто поле:
З березами, селами, птахами…
Колиска, що вигойдується
Під небом:
З оселями, лелечими гніздами.

Кредо поета закарбоване в рядках, присвячених Олесю Гончару:

Соборність духу і душі соборність –
Одвічний кодекс лицарських чеснот…
Якщо в Митцевім серці є народ,
І правда є, то Він – народу совість.

Слово українське, авторське зростало під могутнім крилом класичної літератури. Тому і бачимо шанобливий уклін перед Каменярем, в якому чується розуміння і нагальність пробудження нації у вірші «Франко пише «Мойсея»:

Мойсею мій, гряди! Розбий окови,
Вселюдським духом вбогому явись!
О, відродись моє убите Слово,
Народе мій розп'ятий, відродись!

У розділах «Планета, де виростаємо» та «Сонячний дощ» переважають балади про рідне село, діда, бабусю, важку дитячу долю. В ліричних поезіях широко осмислюється життя. Особливою ніжністю пройняті поезії про любов:

Я оглянусь на літа крізь тугу:
Промайнуло все. Не щезло лиш
Те, найперше. Ти, посеред лугу,
Вічною ромашкою стоїш…

Синівська любов до України, до її культури, людей, проходить через усю збірку.

Незмовчними дзвонами лунає через усю збірку грізний осуд зрадникам, катам Вітчизни, яким не уникнути осуду історії.

У 1991 році вийшла друга книга поезій «Обеліск на шкільному подвір'ї» – поетичний обеліск пам'яті, викарбуваний словом – щирим, пристрасним, чесним. Щемним болем звучать слова, присвячені ровесникам, полеглим в Афганістані.

Вони поверталися в цинкових гробах:
Сергійку! Ніжний друже мій русявий!
Душманська куля вирвала тебе
У батька-матері, у Батьківщини.
Будь прокляті однині і довіку,
Хто цю війну насильницьку почав!

«Афганські» мотиви звучать і в наступному розділі книги, поряд з поезіями «Армійського зошита», циклами «Монологи і балади», «Повернення», «Облітає акація». Громадянська і філософська лірика дихає життям, у якому скорбота і надія.

Пекучими стали для посивілих матерів та зажурених дівчат барвінки блакитні та подільські верболози, оскільки невідворотно «падали й шелестіли синові весни», знищені Афганом («Балада про барвінки»):

Наснилося матері в передрання:
На конику хлопчик в червонім тумані.
Скаче і топче барвінки блакитні,
А вони – зеленіють і рясно квітнуть…
…Куди ти , сльозинонько, затекла?..
Синочків портрет принесли у клас.
Сивина стала попелом. Того ранку,
Прийшов син до школи… в чорній рамці.
Небо криком, як громом, навпіл роздерте:
Синові – зірочку… Зірку, Героя…
Посмертно…
Стала перед класом, сказала: «Діти…»
І не знала, де муку страшну подіти.
Зошити пригорнула. Дітям принесла.
Схитнулась. Падали й шелестіли синові весни.

Щаслива родина, коло справжніх друзів, улюблена справа – ось життєстверджуючі ідеали майстра художнього слова. Після читання «Монологу, зверненого до друзів» зі щемом береш телефонний довідник, відшуковуєш давні записи…– кілька гудків, і давні друзі, свідки твого дитинства, збираються знову разом:

От зібрати би друзів докупи,
Тих, що час і вітри розмели,
І, забувши невдачі й розлуки,
Посадити усіх за столи.
Мати б хліба внесла пшеничного,
Батько б яблучне вніс вино…
Затягнули б розкуто, не нищечком,
Сумовиту козацьку знов.

У другій книзі поезії більш сповнені трагічними мотивами. Вічно протистоять Добро і Зло. Незламна віра поета в Добро. У житті людському багато гіркоти і втрат, але неодмінним лишається прагнення до віри в Добро. З добрими, щирими словами звертається він до хороших людей:

Спасибі вам за доброту,
За ясність розуму і серця теплоту.
Дні найсвітліші – вами обігріті –
Спасибі, що ви є на цьому світі…

«Краплинка неба» (1991) – цю книжечку поет дарує дітям, щоби порадувати їх, розвивати у них образне мислення, кмітливість і спостережливість. Тут можна під час свого дозвілля порозгадувати загадки, а можна й розфарбувати малюнки. Малята можуть проявити свою фантазію і довершити на свій лад художні шедеври.

Поет щиро та схвально розмовляє зі своїм читачем про долю України, її тривожне минуле і не просте сьогодення через збірочку «Вертають на Вкраїну журавлі» (1994).

Тепло висловився про тамтешні поезії Олесь Гончар: «В них справді квітне рідне слово».

А відомий український поет Микола Сом написав: «При читанні таких віршів на мене повіяло свіжістю і чистотою мого незабутнього друга Василя Симоненка».

Саме у цій збірочці розширюються тематичні й художні обрії творчості поета, стверджується істинність найвищих людських цінностей: віри, милосердя, доброти й любові. Крізь призму почуттів проходять поетичні образи бувальщин, балад. Прочитавши їх, починаєш переосмислювати життя по-іншому.

Є у збірочці і поезії, присвячені Тарасу Шевченку.

Від щастя плачу я – Тебе ми маєм,
З твоїм ім'ям блукаєм посвітах…
Твій дух, як сонце праведне, світає,
Знаходить нас в багні і в бур'янах.

Знаходить час в чорнобильській пустелі,
В сибірах, і в австраліях, і – скрізь, –
Де ми бредем – понурі, невеселі:
На душах – камінь, повні очі сліз…

А Він взиває з неба – дух Шевченка:
– Отямтесь, діти, ви ж таки народ!
Єднайтеся, брати, хто серцем чесний,
Хто в правди не чекає нагород.

«Полум'я пам'яті» (1995) – книга поезій, у якій автор створив так званий пам'ятник знаменній в історії рідного народу даті: 50-річчю визволення України від нацистських окупантів та 50-річчю Перемоги. Тут зібрані пам'ятні синівські рядки, зігріті теплом поетового серця.

Загалом книгу наповнюють вірші, написані в різні роки. У них автор з вдячністю і скорботою згадує про полеглих воїнів, які врятували рідну землю і всю планету різної тональності звучання. Людина і війна, людина і пам'ять, мужність і відступництво, доля вдовина і голос дівочий з німецької неволі – ці та інші теми наповнюють книгу.

Ця книга – скромний внесок автора у всенародний вінок пам'яті. Адже єдині нев'янучі вінки – це вінки нашої пам'яті.

Крізь вічність звертається невідомий солдат до землі.

Немовби цілу вічність тут лежу.
Крізь серце проросла гінка тополя…
І в тобі, земле,мир я стережу.
За нього впав. Така солдатська доля.

Онуки – тополята молоді
Приходять і стоять травневим ранком, –
А мені сорок… сорок, як тоді…
Пробите серце загориться раптом.

І вибухне вогонь з грудей моїх:
О земле рідна! Я ж бо став тобою,
Щоб житнім небом стало поле бою,
Щоби лунали не плачі, а сміх.

Ми нероздільні, земле, із тобою,
Звучать для нас органно небеса…
Щоранку плачеш ти по нас росою,
Та в вічнім полум'ї згора твоя сльоза.

Збірочка «Слово гетьмана Богдана» (1997) – своєрідний пам'ятник великим визвольним походам під проводом славного гетьмана Богдана Хмельницького. Дороги Поділля вічно пам'ятатимуть тупіт козацьких коней, великий визвольний похід під проводом славного гетьмана Богдана Хмельницького.

Ця книжечка – емоційна розповідь про мужність, честь, хоробрість, відвагу, завзяття, героїчний войовничий дух наших славних козацьких лицарів національно-визвольної війни, про побратимів Богдана Хмельницького: Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна.

Героїчне, сповнене жертовною любов'ю до України і її народу, життя цих козацьких лицарів-звитяжців було, є і буде джерелом натхнення і добрим прикладом для наступних поколінь козацьких нащадків.

Сповідаймось, панове-братове, при чесній свічі…
Все минуще у світі минущім – багатство і слава.
Все у Леті зникає: кричіть, шаленійте, мовчіть…
І лиш той не пощезне, хто має народ і державу.

Для поета однаково живі «трагічний гетьман, України син» Іван Мазепа, і син Поділля поет-воїн Володя Булаєнко, і рідний дід Григір, «що конюхом був простим і гречкосієм», з яким не довелося бачитися через ту ж війну.

О, як всіх вас я хочу зберегти,
Не загубити ваших душ світи, –
Мої далекі, рідні мої люди,
Святі свічки у ночах самоти.

Володимир Олійник як поет розуміє високе своє покликання.

Буденність моя не має права
Бути сірою.
Совість не має календарів.
Доля не вибирає.
Доки цим світом не відгорів, –
Відповідаю.
Поет розуміє, що
Гріхи всі можна замолити отут
Не в церкві.
Як жити далі – підкаже совість,
Відчує серце
Одне справдешнє – село і мама,
І поруч серпень.

Збірка інтимної лірики «Острівець, або Журавлині елегії: наївні, іронічні» (1997) є досить проникливою.

Об'єктом усіх елегій є жінка – кохана та ніжна, майстерно змальована автором. Відвертість, розкутість і водночас, до певної міри, цнотливість викладу дають простір для читацьких асоціацій та уяви. Цілий світ стосунків, почуттів між жінкою та чоловіком постають перед нами:

Я Вас чекатиму усе життя.
Від Вас до мене дивне світло лине,
Яке мене й по смерті не покине –
Душа не вмре – це знає і дитя…
Я Вас чекатиму усе життя…

У збірочці «Ваша величність, жінко» (2004) свої музикослови майстер поетичного слова присвячує насамперед жінці. Вона для нього – вища істота, часом земна і пристрасна, інколи далека і чиста, але завжди щира, справжня, і тільки для неї в серці розквітає найвище почуття – Кохання.

Одна-єдина мить терпкого божевілля…
Ти знаєш, що це мить,
Та прагнеш зупинить…
Лише один ковток неназваного зілля
Спроможен вічністю продовжити цю мить.
Але, хай буде мить.
Бо їй – нема заміни,
Її в натхненні нам
Творець подарував…

У жінці – початок життя та його продовження, секрет вічної молодості, неперервності буття, її почуття несуть над дивними квітучими садами, понад минулим і майбутнім в мить життя. Жінку, як світ, треба відкривати, ніби вперше і назавжди, тримати її під своїм сильним крилом.

Свою кохану поет називає казкою, білою лілією, квіткою любові, жінкою своєї мрії, володаркою серця, наймилішою.

Ти – жінка моєї мрії,
Володарка серця мого.
Нічого просити не смію,
Надіюсь на милість Бога.

Любов, як квітуча вишня
Пишно в дубі буяє.
Знає лише Всевишній
Як я тебе кохаю.

Відомий український письменник, філософ і правозахисник Олесь Бердник на початку 90-их років публікував у «Молоді України» свої роздуми, гіпотези про минуле, сьогоднішнє і майбутнє нашої рідної землі.

Володимирові Олійнику припав до душі поетичний символ «Небесний ключ білих лелек», що має принести нарешті Україні щасливу долю, тому він так і назвав свою збірку, яка побачила світ у 2005.

У збірці багато віршів-присвят літературознавцям, філософам, близьким, рідним, друзям, діючим колегам по перу та тим, яких уже немає поряд з нами.

Пам'яті Анни Ахматової поет присвятив поетичні рядочки «Білі ночі поезії», що проймають до глибини душі, часом заставляють здригнутися.

Білі ночі поезії. Чорні ночі страждань.
Владарюють злі бевзі. Добрих топчуть у твань.
Мудрим – тим надягають блазенські ковпаки,
А іудам, як завжди – срібняки, срібняки…

Від їх дзвону мертвотного вуха хоч затуляй
Білі ночі поезії – долі втрачений рай, –
Рай повернутий – в пеклі ані слова олжі…
Тільки кодло нечисте – гопака по душі…

Не зламалася… тільки… полинові жнива…
А душа стрепенулась, зітхнула: жива…
І любов заячала: з тобою завжди…

Озирнулась тривожно – стоїть сивий дим…
Дим той очі і душу тобі виїда…
А на березі дальнім така молода
Жінка слухає тишу. У білому панна…
Хтось гукає і вічність відлунює: «Ан-н-а»…

Поезія Володимира Олійника надзвичайно музична, має чіткий ритмічний малюнок, дозволяє легко композитору вибудовувати музичні фрази.

Вихід у світ повнокровного видання поетичних творів Володимира Олійника «Вибрані твори» (2010) – це чергове відкриття усьому українському загалові барв нашого Поділля. Поетичні твори чарують і дивують, спонукають і надихають, захоплюють і змушують замислитися над категоріями і поняттями вічності.

Володимир Олійник, заглибившись у писемні джерела одвічних загальнолюдських цінностей, зокрема Євангелії (Новий Заповіт), зумів створити на їх основі книжку «Добровість». Абсолютні моральні цінності дуже потрібні та актуальні нині.

Цінність людини визначають моральні якості: доброта, милосердя, чесність, скромність, доброзичливість…

Скажіть, чи має вимір доброта?
Чи має вимір в небесах веселка?
Чи вимір є важкій сльозі дитячій,
Що викотилась з відчаю, із віч?

Мабуть, що вимір доброти – це радість,
А радість – це веселка у душі…
Це доброта висушує сльозу
І палить відчай, як бур'ян осінній…

Благословенні люди між людьми,
Які комусь засвічують веселку,
Висушують комусь гірку сльозу
І спалюють, немов бур'ян той, відчай.

Через людей таких говорить Бог,
Хоч сан церковний навіть їм не снився…
Тепла чекаєм. І трави, і листя,
І згадуєм слова – «Бог є Любов».

Нова книжка «Родина, Я і Україна» (2012) основана на широкому тематичному матеріалі й дає відповіді на багато запитань, несе в собі потужний виховний потенціал. Поезія живого зворушливого слова написана зрозумілою, доступною, багатою літературною, образною мовою.

Абетку родинну
Я вам пропоную:
Родина – колиска життя.
На свято родинне
І діти, й онуки,
Як птахи щасливі летять.
Дідусь і бабуся немов голубочки –
Весілля у них золоте:
Дзвенять голосочки, неначе дзвіночки,
Онуки співають про те,
Як люблять вони свою рідну родину,
Яка у життя їх веде.
Як любить родина свою Україну –
Хай щастям наш повниться день.

 Бібліографія:

Твори:

1. Олійник В. Г. Небесний Ключ Білих Лелек: Поеми, поезії, пісні / В. Г. Олійник. – Хмельницький-Київ : Пантюк, 2005. – 128 с.
2. Олійник В. Г. Скрипка вічності / В. Г. Олійник. – Хмельницький : Облполіграфвидав, 1990. – 72 с.
3. Олійник В. Г. Ваша величність, жінко! / В. Г. Олійник. – Київ : «Золоті ворота», 2004. – 124 с.
4. Олійник В. Г. Слово гетьмана Богдана / В. Г. Олійник. – Хмельницький : «Пролісок», 1997. – 16 с.
5. Олійник В. Г. Полум'я пам'яті: Книга поезій. / В. Г. Олійник. – Хмельницький : «Поділля», 1995. – 40 с.
6. Олійник В. Г. Обеліск на шкільному подвір'ї: Поема, вірші / В. Г. Олійник. – Хмельницький : Хм. РРВВ обл.. упр. по пресі, 1991. – 68 с.
7. Олійник В. Г. Краплинка неба: Загадки. / В. Г. Олійник. – Хмельницький : Редакційно-видавничий відділ, 1991. – 36 с.
8. Олійник В. Г. Вибрані твори: Літ.-худ. Видання. Кн. Третя / В. Г. Олійник. – Хмельницький : Цюпак, 2010. – 248 с.
9. Олійник В. Г. Вертають на Вкраїну журавлі: Поезії. / В. Г. Олійник. – Хмельницький : «Майбуття», 1994. – 32 с.

Про нього:

1. Хмельницький в іменах. Прозаїки, поети, журналісти : бібліогр. довід. / упоряд. : В. Дмитрик, Є. Семенюк. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2006. – С. 155.