Звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» присвоєно
рішенням сімнадцятої сесії
Хмельницької міської ради №10 від 20 вересня 2017 року.

Дитинство та юність

2 січня 1941 року в селі Ілляшівка Старокостянтинівського району Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької) області, в сім'ї колгоспників народився Матвіюк Кузьма Іванович. Батько, Матвіюк Іван Васильович, був трактористом, мати, Ярощук Дарка Мусіївна, працювала в польовій бригаді (в ланці). Невдовзі почалася війна 1941 року. Чоловіків у селі поменшало, відповідно зросла вага тих, хто залишився. Батько почав заходити до одиноких молодиць, а мати у відповідь забрала сина і повернулася до своїх батьків. З тих пір Кузьма Іванович жив з дідусем та бабунею. Матір він бачив мало – зранку, коли вона йшла на роботу, і ввечері, коли приходила. У шість років хлопчина почав ходити до Ілляшівської школи.

«Я закінчив десятирічку і був охоплений нестримним бажанням вчитись. Коли я дивився на різноманітні кузьочки, що лазили по землі, ? хотілося вивчати цей світ. Коли дивився на рослини – готовий був вивчати рослини. Будь-що, аби це було глибоке і ґрунтовне вивчення».

Розумів, що для навчання потрібні були кошти, отож зародилася наївна мрія – поїхати на Донбас, заробити грошей і тоді поступати вчитися. Батьки не заперечували проти Донбасу, бо в такий спосіб я міг реально «втекти з колгоспу. (Коли хтось їхав в Донбас, йому сільська рада видавала довідку, що дозволяла виїзд). Так я опинився в одному із технічних училищ Донецької області. Переконавшись, що омріяних грошей на навчання я там не зароблю, я залишив училище і влаштувався слюсарем на Макіївський металургійний завод. Почав працювати і потроху збирати гроші. Робота була важка, а зарплата мізерна. Щось зібрати з грошей міг, тільки економлячи на їжі. У результаті захворів і повернувся додому.

Весною 1959 року пішов на роботу механізатором у «рідний» колгосп. Працював помічником машиніста хлібної молотарки МК-1100.

Здавалося, що час зупинився в нашому селі, яке нічим не відрізнялося від інших. Та на календарі вже був 1960 рік. Певно, що верхні ешелони партійної влади бачили це, тому й був узятий курс на механізацію та автоматизацію сільськогосподарського виробництва.

Було очевидно, що час вимагав великої кількості освічених людей, здатних створювати і обслуговувати складну техніку. І нам, дітям простих колгоспників, були відкриті двері до вищої освіти, здебільшого технічної. Залишалися закритими юридичні навчальні заклади, інститути міжнародних відносин… Та ми про них і не мріяли.

У серпні 1960 року мені назбирали 200 крб. (після реформи в кінці 1960 року – це 20 крб.) і я поїхав у Київ.

Оскільки я працював у колгоспі механізатором, то й шлях мій лежав до сільськогосподарського ВНЗ. Тож я надіслав свої документи на факультет механізації Української академії сільськогосподарських наук.

Я пройшов конкурсний відбір і був зарахований студентом І курсу факультету механізації УАСГН (згодом УСГА, потім НАУ).

З 1 вересня вже був у Києві – почалося нове життя.

Ми, селюки, переважно до навчання ставилися сумлінно і відповідально. Інженерні факультети давали навантаження студентам значно більші, ніж інші факультети сільгоспакадемії. Все те давалося нелегко, але ми вперто «гризли» науки. Пропустити лекцію – на це мала бути надзвичайна причина».

Після закінчення ВУЗу Кузьма Іванович отримав направлення викладачем спеціальних дисциплін у сільському професійно-технічному училищі. Був дружньо прийнятий у педагогічний колектив Заболотянського СПТУ №1 на Вінничині. Читав «Трактори» і «Сільгоспмашини».

«Попрацював місяць – і був призваний на службу у армію. Призовники із закінченою вищою освітою повинні були служити один рік. Служив у Яворові Львівської області, у 24-й «Жєлєзній» дивізії імені Леніна.

Демобілізувавшись із армії, я ще кілька місяців працював у тому ж училищі. Восени 1967 року я вже продовжив свою педагогічну практику викладачем спеціальних дисциплін в Уманському технікумі механізації сільського господарства».
 

Доленосна зустріч

«У перші дні після приїзду до Умані я відвідав краєзнавчий музей, де попросив щось прочитати із фондів музею про козаків і гайдамаків. Науковий працівник музею Ольга Петрівна Діденко запитала мене, чому мене це цікавить. Я відповів, що то є історія моїх предків, і якби зараз була Запорізька Січ, я би все покинув і подався б туди. Ще через кілька днів я допомагав вивісити на стіні якийсь експонат, коли позаду себе почув дзвінкий молодечий жіночий голос:

• Так оце і є той панич, що хоче податися на Січ?

Я оглянувся. Там стояла огрядна, похилого віку жінка зі жвавими, допитливими очима і майже дівочим голосом.

• То злазьте, будемо знайомитися.

Так я познайомився із Надією Віталіївною Суровцовою (1896-13.04.1985 рр.), учасницею Лютневої революції1917 року в Петербурзі, начальником загального відділу Міністерства закордонних справ, секретарем М. С. Грушевського за часів Центральної Ради, начальником дипломатичного відділу Міністерства закордонних справ за Гетьманату, секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії УНР за Директорії, редактором пресового бюро Наркомату закордонних справ в Уряді УРСР, в'язнем радянських концтаборів з 1927 по 1957 рік.

На початку осені 1967 року я вперше прийшов у помешкання за адресою вулиця Коммолоді, будинок 6, де проживала господиня Надія Віталіївна з Оліцькою Катериною Львівною – сестрою її чоловіка, колишньою есерівкою, також багаторічною каторжанкою.

Дім Надії Віталіївни був в Умані дискусійним клубом (салоном), хатою-читальнею.

Через цю хату-читальню проходила чи не вся самвидавницька література того часу як українська, так і російська.

Квартира дуже ретельно і постійно прослуховувалася».
 

«На гачку» у КДБ

«Характерною в Умані була російська сім'я Панових. Тамара Павлівна Панова працювала викладачем німецької мови у технікумі, її чоловік працював в Уманському військовому комісаріаті. Саме він викликав мене одного разу і заставляв декілька раз переписувати автобіографію.

А в цей час двоє у цивільному, представившись господарці квартири працівниками фінансових органів, довго обміряли кімнату, в якій я жив, а насправді (як згодом виявилося) ставили «жучка» для підслуховування. Виконавши роботу, вони, видно, подзвонили майору Панову, бо той зупинив безглузду писанину і відпустив мене.

На час перебування в Умані припадають і мої літературні спроби. Я писав оповідання про післявоєнний колгосп, про голод 1947 року. Ці свої спроби я тихенько читав Н. В . Суворовцовій та ще й у тій кімнаті, яка (так наївно вважалося) не прослуховується. Як згодом виявилося, все те було дуже ретельно записано органами КДБ за допомогою підслуховуючих пристроїв. Давав читати і своїм приятелям-студентам. Я не користувався художнім домислом, коли писав – усе було автобіографічне, швидше схоже на документальний запис. Однак студенти, які були на 10 років молодші за мене, щиро мені зауважували: «Кузьма, це ти так пишеш, бо ненавидиш радянську владу, адже такого бути не могло…

У подальшому вирі подій так і не випало повернутися до тих оповідань, і останніми читачами їх були співробітники КДБ, які читали дуже ретельно».
 

Арешт і вирок

«На початку літа 1972 року я був відряджений до обласного центру, в місто Черкаси, де мав прочитати кілька годин теоретичного матеріалу зі свого предмета для заочників і надати їм консультації. В перший же день до мене підійшов незнайомий чоловік і, звертаючись до мене як до давнього знайомого, запропонував проїхати з ним до обласного управління КДБ, щоб «дещо вияснити».

Вранці 13 липня 1972 року група працівників Черкаського КДБ прибула в Умань на мою квартиру і розпочала обшук. Вони пред'явили ордер на обшук і арешт Богдана Чорномаза, з ким ми разом наймали кімнату. Весь обшук полягав у тому, що працівники КДБ, озброєні пістолетами, перегортали мої книжки і перечитували все написане мною. «Крамольне вони відкладали в бік, під кінець обшуку вписали все відкладене до протоколу і забрали з собою.

Не знаю, де саме був прилаштований прослуховуючий пристрій («жучок«), але він був, і демонтували його під час обшуку, коли до кімнати зайшов десь у середині дня незнайомий, такий собі «рубаха-парєнь.

Під кінець дня обшук закінчився. Оскільки ордер на обшук і арешт у них був на Богдана Чорномаза, то мені сказали, що я повинен проїхати з ним в Черкаси, де їм потрібно «дещо вияснити». І лише пізно ввечері в управлінні КДБ мені показали ордер на мій арешт. Мене відвезли до Черкаського слідчого ізолятора, помістили в камеру №7, де вже чекав мене привезений із зони в'язень (валютчик із Одеси), який назвався Спірідоновим Олександром.

Почався чи найважчий період мого життя. Всі зусилля слідчих КДБ були направлені на те, щоб зломити, знищити мене морально, я ж намагався залишитись людиною і не втратити гідність.

І через якийсь час я став перед вибором: або я маю зректися всіх моральних норм людини і робити все те, що хоче КДБ, або я повинен знайти в собі сили бути готовим до такого, де вже зникають і тюрма, і КДБ, де зникає все. Я вибрав друге. Вибір був дуже важкий, було шкода себе, але більше шкода було одиноку матір, для якої з моєю кончиною, теж закінчувалося все. Я почував себе не те, що невдячним (авжеж, народивши і виростивши мене, мати на щось надіялась, чогось від мене чекала), мені здавалось, що я не маю морального права так чинити. Я гарячково шукав собі виправдання».

16 листопада 1972 року судова колегія в кримінальних справах Черкаського обласного суду винесла вирок: «Керуючись ст. ст. 323, 324 КПК УРСР судова колегія приговорила: Матвіюка Кузьму Івановича на підставі ч. 1 ст. 62 КК УРСР засудити до 4 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму без заслання».

Етапами Кузьму Матвіюка доправили до ст. Потьма Мордовської АРСР, де він відбував покарання у таборі ЖХ-385-19. Усі новоприбулі українці, як, правило, направлялись на роботу в кочегарку. Це була найважча дільниця на заводі. Праця біля парового котла була сама по собі фізично важка і виснажлива. Кузьма Іванович робив спроби перейти на іншу роботу, оскільки більшість часу в нього були постійні простуди. Не обійшлося при цьому й без карцера, проте новим робочим місцем стало налагодження деревообробних верстатів.

1973 року в зоні ЖХ-385/19 К. Матвіюку судилося зустрітися з В. Стусом, який залишався серед небагатьох – нескорених.
 

Травма

24 вересня 1974 року до К. Матвіюка на короткочасне побачення приїхала наречена. Засмучений і пригнічений через відмову адміністрації табору у побаченні з Софією, Кузьма Іванович заступив у нічну зміну. Опівночі, під час обробки дошки на верстаті, він на мить втратив пильність і травмував три основні пальці лівої руки, фаланги яких довелося ампутувати. Адміністрація «розслідувала» нещасний випадок і знайшла його як такий, що не пов'язаний із виробництвом, ігнорувавши всі очевидні факти виробничої травми.
 

Звільнення

Відбувши термін ув'язнення, Матвіюк К. І. був літаком доправлений у Черкаси. Вранці 14 липня 1976 року на автобусі «Черкаси-Хмельницький» Матвіюк К. І. прибув до Хмельницького, а десь опівдні вже був в Ілляшівці, у своїй хаті, у матері. Через два дні він поїхав в Олександрію, а вже вдвох із Софією, вирушили до Умані. «Насторожено і відсторонено сприймали мене недавні колеги по роботі – викладачі технікуму» – згадує своє повернення пан Матвіюк у книзі «І ми цей шлях пройшли».

Місяць відпочинку швидко сплив, уже треба було шукати роботу. Розпочалася шестимісячна шарпанина з міліцією. Під кінець осені пошуки роботи приводять Кузьму Івановича в Олександрійське технологічне бюро №21 – це конструкторське бюро «Укрсільгосптехніки». 9 листопада 1976 року – перший робочий день, а вже наступного дня був звільнений (за політичними мотивами). 11 січня 1977 року вдруге влаштувався інженером-конструктором в Олександрійське ТБ №21.

4 липня 1977 року в Кузьми Івановича народився син, причому на пологи дружина поїхала на свою малу батьківщину – Волинь. У першій половині серпня 1977 року К. Матвіюк поїхав до своєї родини. По дорозі він заїхав на Рівненську дослідну станцію (с. Шубків). Домовився про роботу. Здав кімнату в Олександрії і, переїхавши разом з дружиною в Шубків, приступив до роботи на посаді старшого наукового співробітника в лабораторії механізації. У кінці жовтня поїхали з дружиною і дитиною на Хмельницьку дослідну станцію. Дружину зарахували на роботу з дня приїзду, а що до Кузьми Івановича, то директор написав клопотання про його переведення із Рівненської станції на Хмельницьку на ту ж саму посаду. Проте вже скоро директор Самчинецької станції викликав дружину і повідомив, що помешкання вони не дають, на роботу мене не беруть ні по переводу, ні на інших умовах. Єдине, що залишалось, так це робота дружини, яка на цей час уже була зарахована.

Почалися моторошні часи як для самого Кузьми Івановича, так і його сім'ї. Усе те тривало до середини лютого, поки дирекція Рівненської дослідної станції не скликала своєї наукової ради, на другий день після якої йому повідомили, що за два тижні його буде звільнено. Перед сім'єю постало питання: куди податись і де подітись. А на руках 8-місячна дитина…

Облаштувались жити в с. Пирогівцях поблизу Хмельницького, ближче до хворої матері. І Кузьма Матвіюк пішов по новому кругу в пошуках роботи вже на рідній Хмельниччині. Нарешті в червні 1978 року його прийняли механіком на тваринницьку ферму в сусідньому селі Голосків з оплатою 120 крб. на місяць. Тут, у Пирогівцях, за 20 км від Хмельницького, його переїзди з сім'єю припинилися. Залишились вони тут надовго, але з роботою справи владналися не скоро.

«Як тільки я влаштовувався кудись, через якийсь час туди приїжджав представник КДБ, розпитував про мене. Після цього адміністрація радо переводила мене у статус ізгоїв, на кого можна навішувати будь-яких собак, не давати ніяких доплат (преміальних), доручати ту роботу, від якої всі відмовляються. В результаті я не міг довго затриматись на одному місці і ледве витримував доробити до відпустки».

За два роки, з 1976 по 1978, довелося переїздити (змінювати місце проживання) кілька разів: с. Ілляшівка Старокостянтинівського району, м. Олександрія Кіровоградської області, с. Шубків, Рівненської області, с. Самчики Хмельницької області, і, нарешті, с. Пирогівці.

Аж коли нарешті я «приблукав» у 1982 році на обласну станцію юних техніків, де директор Олег Федорович Лисенко, в силу своїх амбіцій і моральних принципів, не дозволяв користатися із моїх вразливих місць і не прагнув вислужитись перед владою, притісняючи мене і мою сім'ю.

Ще трохи згодом почалася «Горбачовська перестройка», і в побутовому плані та з роботою у мене почало «розвиднятись».
 

Зміни у суспільстві й активна громадська діяльність

У Хмельницькому технологічному інституті побутового обслуговування (нині Хмельницький національний університет) група викладачів створила культурологічну громадську організацію «Спадщина», офіційним засновником якої було Хмельницьке відділення Українського фонду культури. Кузьма Іванович став членом організації.

У червні 1988 року 52 члени «Спадщини» звернулись через газету «Радянське Поділля» до громадськості області і влади із закликом: «Спорудимо пам'ятник Кобзареві». Через два роки він був виготовлений і встановлений у парку, в центрі міста (сквер імені Тараса Шевченка).

У лютому 1989 року у Києві було створене Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Почалася організаційна робота зі створення структурних підрозділів на місцях. 4 квітня 1989 року у м. Хмельницькому відбулася обласна установча конференція товариства. Обласне Товариство української мови ім. Т. Шевченка назвали «Родовід». Головою обрали подільського письменника Миколу Магеру, а Кузьму Матвіюка обрано до ради товариства.

3 грудня 1989 року Кузьма Матвіюк був делегатом Установчої обласної конференції РУХу (м. Київ), де було створено Крайову організацію Народного Руху України. Став не лише активним її членом, а й головою Хмельницької міськрайонної організації РУХу (1990-1992 рр.).

«За час свого головування я звернувся з двома пропозиціями. З першою до управління СБУ у Хмельницькій області – створити на базі відділу, який за радянських часів пильно слідкував за благонадійністю своїх громадян і мав для цього потужні технічні засоби, створити відділ боротьби з корупцією і організованою злочинністю.

З другою до голови облвиконкому Гусельникова Є. Я. – розробити і здійснити проект відродження приватного господарювання на селі. Для цього в структурі облвиконкому створити відділ відродження одноосібників.

Щоб уникнути закидів, що рухівці лише кидають ідеї (когось «озадачують»), в обох зверненнях внизу приписав, що готовий у цих відділах працювати на будь-яких посадах.

В СБУ мені відмовили, пославшись на мій передпенсійний вік, як для військового, а голова облдержадміністрації через якийсь час знайшов мене і запропонував очолити відділ розвитку сільських (фермерських) господарств, який створюється при обласному управління сільського господарства. Відступати вже було нікуди… Мені нічого не залишалось, як погоджуватись – сам же ж пропонував, і я почав готуватися до нової роботи.

У зв'язку з моїм переходом на державну службу, скликали позачергові збори організації.

При переході на державну службу в апарат облдержадміністрації вимагалось тоді припинення членства в РУХові, було відповідне рішення Крайової організації РУХу про мій перехід на державну службу, а головою міськрайонної організації на зборах було обрано лікаря М. І. Варгатого. За переведенням з посади заступника директора обласної станції юних техніків я пішов працювати начальником відділу з організації та розвитку селянських (фермерських) господарств управління сільського господарства облдержадміністрації.

Почався новий, досить драматичний період у моєму житті, але це вже, як мовиться, інша тема…».

3 червня 1989 року була заснована ГО «Всеукраїнське товариство репресованих». З метою проведення спільних заходів колишніх політв'язнів і репресованих та керуючись мотивами створення Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих і його Статутом, на початку 1993 року у м. Хмельницькому була створена ініціативна група, на яку покладалося завдання виявити і об'єднати дану категорію людей, які проживають у Хмельницькій області. Очолив цю групу Матвіюк К. І.

18 грудня 1993 року була проведена установча конференція, на якій було проголошено створення Хмельницького обласного товариства політичних в'язнів і репресованих, членів їх сімей та його входження у Всеукраїнське товариство. Хмельницьке ОТПВіР зареєстроване 19 липня 1994 року. Першим головою Товариства обраний політв'язень Мордовських таборів 1972-1976 рр. Матвіюк Кузьма Іванович.

Матвіюк Кузьма Іванович – активний учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» присвоєно за
активну громадську діяльність, патріотизм, героїчне відстоювання
конституційних засад демократії, прав і свобод людини,
самовіддане служіння українському народу та міській громаді.

07.10.2019 р.

Використані джерела:

1. Почесні громадяни міста Хмельницького : збірник / Хмельницька міська рада ; відп. за вип. Г. Мельник. – Хмельницький : Сторожук О.В., 2020 – 152 с.

2. Матвіюк К. І. І ми цей шлях пройшли. Національне відродження: спогади, свідчення, оцінка подій і моя участь у цьому русі / К. І. Матвіюк. – 2-ге вид. – Хмельницький : Сторожук О. В., 2018. – 424 с. : іл., фот.

3. Хмельниччина // Зона. – 2011. – №27. – С. 137-149 [Електронний ресурс] // Чтиво. Електронна бібліотека : [офіц. сайт]. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://chtyvo.org.ua (дата звернення 11.03.2019). – Назва з екрану.

 © Хмельницька міська центральна бібліотека
Відділ інформаційних технологій та електронних ресурсів 

Підготувала: Галина Єсюніна