Вічність підкоряється людині у значно більшій мірі, ніж уявляють

Віктор Ґюго

---

Розмаїтість творчості Віктора Ґюго вражає – він поет, романіст, драматург, прозаїк, літературний критик і публіцист. Видатний теоретик, один із творців ліберального (прогресивного) романтизму – напрямку, що остаточно переміг класицизм і розчистив шлях літературі, вільній від гнітючого впливу нормативності. Українському читачеві чи не найкраще відомі мальовничі та захопливі романи митця. Українською мовою перекладено значну частину літературної спадщини письменника. Його перекладали: Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Микола Чернявський, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Максим Рильський, Микола Бажан та інші. Перекладачів цікавила насамперед сатира Ґюго та його твори на історичні теми.

---

ДИТЯЧІ  РОКИ

Народився Віктор Ґюго 26 лютого 1802 року в м. Безансоні й став третьою дитиною в сім'ї.

Батько, Жозеф Леопольд Сігізбер Ґюго, був одним з тих офіцерів французької армії, які просувалися кар'єрними сходами під час революції з народних низів. Син майстра столярного цеху, онук і правнук землеробів, Леопольд Ґюго завербувався добровольцем у республіканську армію у п'ятнадцятирічному віці, разом зі своїми чотирма братами. Він мужньо захищав Французьку республіку, багато разів був поранений і, розпочавши військову кар'єру простим солдатом, став у роки Імперії бригадним генералом. Кілька років він був одним із правителів завойованих французами італійських та іспанських провінцій, а в цей час маленький Віктор жив з матір'ю та старшими братами у Парижі.

Шлюб Леопольда Ґюго з донькою багатого судновласника – Софі Требюше, яка ненавиділа революцію і Наполеона, тобто все те, чому її чоловік присвятив своє життя, – не був щасливим. Подружжя кілька разів роз'їжджалося і знову з'їжджалося. Востаннє Софі привезла дітей до свого батька в 1811 році, коли його було призначено губернатором Мадрида. Тоді й  стався остаточний розрив між батьками. Починаючи з 9-річного віку, Віктор повністю перебував під впливом матері, яка виховувала дітей в дусі відданості монархії. Коледж Людовіка Великого, де навчався маленький Віктор, також муштрував своїх вихованців у консервативному дусі.

Незабаром після поразки Наполеона у Росії, 27 травня 1813 року, генерал Ґюго мав виїхати з іспанської столиці, французам довелося спішно залишити завойовану ними Іспанію. Почався період, що увійшов в історію Франції як Реставрація Бурбонів. У 1818 році батьки офіційно розлучилися й дітей виховувала мати.

ЛІТЕРАТУРНА ПЛОДОВИТІСТЬ

Поетичний дар Віктора виявився уже в ранньому віці. З 1815 по 1818 рік Віктор Ґюго продемонстрував надзвичайну літературну плодовитість. А перший успіх молодого поета – почесний відгук Французької Академії, здобутий на конкурсі в 1817 році за поему на офіційно оголошену тему: «Щастя, яке дають розумові заняття в усіх життєвих ситуаціях». Одержанню премії завадило тільки те, що Ґюго згадував у цьому творі про свій п'ятнадцятирічний вік. Наступного року Віктор послав два вірші на конкурс під назвою «Ігри на честь богині Флори» і здобув відразу дві премії.

У 1821 році Віктор Ґюго пережив велике горе – смерть матері.

Батько не схвалював літературної кар'єри сина і бажав для нього більш стабільної професії. Однак Віктор твердо вирішив стати письменником. Тоді генерал Ґюго позбавив його будь-якої грошової підтримки, сподіваючись примусити сина підкоритися своїй волі. Залишившись без коштів, без моральної підтримки з боку сім'ї, мужній юнак продовжував невтомно працювати в обраному напрямку. Пізніше Ґюго любив розповідати про свої тодішні злидні та про те, як він три дні обідав однією котлетою. У нього в той час було дві головні цілі: стати завдяки літературній праці заможним та відомим, а отже, й мати змогу одружитися з Адель Фуше, його нареченою.

У 1822 році була надрукована перша книга письменника – «Оди та різні вірші», написана в дусі класицизму й возвеличувала короля. Несподівано для себе Віктор Ґюго отримав за неї від короля щорічну ренту в 2000 франків, що усунуло головні перешкоди до шлюбу. Повірив у літературне покликання сина й генерал Ґюго. Проте через декілька років Віктор розчарувався у монархічних ідеалах.

У 1823 році Віктор Ґюго видав анонімно свій перший роман «Ган Ісландець», який був його першим кроком на шляху романтизму. А на замовлення видавців він написав чимало літературно-критичних статей, аналізуючи твори Вольтера, Вальтера Скотта, Байрона. У цей період відбулися зміни й у політичних поглядах Віктора Ґюго, хоча політичні погляди та симпатії Ґюго були суперечливі та нестійкі протягом усієї його творчості. Звісно, що вивчаючи його творчий шлях, необхідно враховувати складну еволюцію письменника, зумовлену об'єктивним ходом історичного розвитку Франції протягом 20-80-х років ХІХ століття.

У 1827 році Ґюго офіційно пориває з роялістами. Формальним приводом для цього став інцидент на дипломатичному прийомі в австрійському посольстві, де були ображені військовопосадовці колишньої французької імперії. Коли повідомляли про їхнє прибуття, то навмисно опустили титули, отримані від Наполеона, після чого вони залишили зал. Сприйнявши цей акт як особисту образу своєму батькові – наполеонівському генералу, Ґюго пише «Оду до Вандомської колони», відкрито прославляючи перемоги Наполеона і нагадуючи своїм співвітчизникам про ті часи, коли Франція несла ідеї республіки до феодальних держав Європи.

У 1827 році вийшла друком драма «Кромвель» і Ґюго пориває з прихильниками класицизму. У передмові він публікує розлогий літературний документ – своєрідний маніфест романтизму. У Віктора почався період захоплення драматургією. Його першою п'єсою, яка не тільки потрапила на сцену, а й витримала сорок п'ять показів, була «Ернані». Навколо неї вибухнули головні бої «романтиків» та «класиків», як тоді називали два табори, що люто воювали між собою в мистецтві.

У липні 1830 року – лютому 1831 року Віктор Ґюго весь віддався роботі над створенням свого видатного роману «Собор Паризької Богоматері». Видання розходилось так швидко, що видавець благав письменника дати йому ще що-небудь з написаного ним. «Собор Паризької Богоматері» – історичний роман, в якому колоритно відображено життя Франції XV століття: звичаї, традиції, побут французького Середньовіччя й ізгоїв середньовічного суспільства. Жорстокі закони того часу породжували не тільки зубожіння й протест народу, а й моральну деградацію суспільства. Ґюго точно датує початок дії роману – 6 січня 1482 року. Особлива роль належить у романі величному пам'ятнику середньовічної французької архітектури Собору Паризької Богоматері. Для Ґюго це символ духовності, вічності, християнської культури. Він справді захоплюється собором, як «величезною кам'яною симонією». Для нього це незрівнянний результат поєднання всіх сил епохи, де в кожному камені видно «як приймає сотні форм фантазія робітника, спрямована генієм художника».

Із 1809 року у соборі Паризької Богоматері зберігається одна з великих реліквій християнства – терновий вінок Ісуса Христа, який доставили до Парижа у 1239 році.

До виходу роману храму загрожувало повне руйнування. За період 1841-1864 років було проведено капітальну реставрацію собору. Цими ж роками було зруйновано будівлі, прибудовані до собору, а перед його фасадом утворено майдан.

У 1843 році Ґюго пережив велике особисте горе: під час сімейної прогулянки на яхті потонула його старша донька Леопольдіна, яка незадовго до того вийшла заміж. Ця передчасна загибель молодої, улюбленої всіма жінки, внесла в поезію інтонації горя.

Протягом 40-х років Віктор Ґюго писав і публікував порівняно мало, цілком поринувши в політичну діяльність, що згодом привела його до  вигнання із Франції, а за його голову було обіцяно 25 000 франків. У грудні 1851 року, одразу ж після контрреволюційного перевороту Луї Наполеона Бонапарта, Віктор Ґюго емігрував.

У ВИГНАННІ

Ставши політичним вигнанцем, спочатку Віктор Ґюго шість місяців жив у Брюсселі, а з 5 серпня 1852 року на острові Джерсі, який перебував під протекторатом Англії. Роки вигнання і самотності на острові віч-на-віч із напівдикою природою, похмурими скелями і грізним гуркотом океану були нелегким випробуванням для поета, який звик до відкритого і галасливого життя в Парижі, до творчого спілкування з друзями, до гарячих суперечок та публічних виступів. Проте саме на Джерсі Ґюго створив одну з найвідоміших своїх книг – збірку «Кари».

Незважаючи на сувору заборону, книгу читали у Франції всі, вона викликала сльози скорботи й обурення. Наполеон ІІІ, глибоко ображений нищівною сатирою, умовив англійську королеву Вікторію вигнати поета з Джерсі. 2 листопада 1855 року Віктор Ґюго переїхав на острів Гернсі, який теж був під протекторатом Англії. Між жителями обох островів здавна існувала ворожнеча. Вигнаного з Джерсі Віктора прийняли з розкритими обіймами на Гернсі. Перебуваючи на острові, Віктор Ґюго повністю віддався поетичній творчості. Тут він закінчив книгу «Споглядання» (1856), яка розповідала про пережите й відчуте протягом останніх 25 років; першу частину книги «Легенда віків», що вийшла друком у 1859 році; роман «Знедолені», якому письменник віддав близько двадцяти років життя і який мав грандіозний успіх не лише у Франції, а й у багатьох інших країнах.

Письменник відмовився повернутися на батьківщину, навіть коли в 1959 році там була оголошена амністія. «Я повернуся у Францію, коли туди повернеться свобода», – заявив Ґюго. І навіть коли всі його близькі: дружина, сини, молодша донька, втомлені відлюдницьким життям на чужині, стали один за одним на багато місяців покидати острів заради Парижа, Брюсселя чи Лондона, Віктор Ґюго залишався один у своєму добровільному вигнанні. Втім, по-справжньому самотнім він ніколи не був. Своєю живою думкою він охоплював біди, страждання, соціальні та національні трагедії різних народів світу. Саме у вигнанні Ґюго став міжнародним трибуном і прапором для тих, хто боровся за свої зневажені права, а ще довгий період вигнання виявився для нього надзвичайно плідним, особливо це стосувалось поезії.

У 1862 році книга «Знедолені» вийшла водночас у Парижі, Брюсселі, Лейпцігу, Лондоні, Мілані, Мадриді, Роттердамі, Варшаві, Пешті. Перше паризьке видання в 7000 примірників розійшлося за два дні. Будучи протягом усього життя захисником пригноблених, Віктор Ґюго гаряче боровся й проти смертної кари. Таким залишився він і у вигнанні.

Тяжке горе спіткало родину Ґюго в 1868 році – померла дружина письменника. Горе Ґюго завжди лікував напруженою працею. У 1869 році з'явився роман «Людина, що сміється» – один з найяскравіших романтичних творів пізнього Гюго, що мав всесвітній успіх.

ВІКТОР ҐЮГО – НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЕТ

4 вересня 1870 року в Парижі була проголошена республіка й Віктор Ґюго після 19-річного вигнання 5 вересня повернувся до Франції. Тут його зустріли натовпи народу з криками «Хай живе республіка!» і «Хай живе Віктор Гюго», оскільки ім'я поета-вигнанця давно вже стало невіддільним від республіканських ідеалів.

18 березня 1871 року – у день проголошення Паризької комуни – Ґюго, вражений раптовою смертю свого сина Шарля, йшов через місто за його труною. Революційний Париж, що здибився барикадами і був сповнений озброєними людьми – солдатами, національними гвардійцями, робітниками, ремісниками, студентами, готувався захищатися від контрреволюційного Версаля, де засіли його вороги. Цей Париж шанобливо схилився перед горем національного поета. Робітники розбирали барикади, щоб дати пройти похоронній процесії, на площі Бастилії національні гвардійці з опущеними рушницями утворили навколо неї почесну варту; на всьому її шляху до цвинтаря Пер-Лашез батальйони опускали прапори та зброю під звуки барабанів та горнів.

Незабаром після цих подій Ґюго був змушений виїхати до Брюсселя, де залишилися його осиротілі онуки і де необхідно було впорядкувати справи, що стосувалися спадщини покійного сина. За активну підтримку Паризької комуни в ніч з 27 на 28 травня на його будинок, в якому, окрім старого письменника, перебували лише жінки та діти, було скоєно напад реакційної банди – чоловік п'ятдесят «золотої молоді» Брюсселя ломились у двері; вони розбили камінням вікна та люстри, вигукуючи на всю вулицю: «Смерть Віктору Ґюго! Геть Віктора Ґюго! На шибеницю його! На ліхтар!» і т. п.  30 травня бельгійський уряд замість того, щоб заарештувати хуліганів,  надіслав письменнику офіційний припис: «Панові Віктору Ґюго, літератору, 69 років, негайно покинути королівство і надалі сюди не повертатися». 1 червня 1871 року Ґюго виїхав із Бельгії, заявивши, що він не поєднує народ з урядом і дякує бельгійському народові за надану йому гостинність.

ПІЗНЯ ТВОРЧІСТЬ ҐЮГО

Наступна визначна збірка Ґюго – «Грізний вік» (1872) – створена під впливом подій франко-прусської війни 1870 року та Паризької комуни. 18 березня 1871 року повсталий народ проголосив Паризьку комуну, яка була першою в історії спробою встановити диктатуру пролетаріату. Проіснувала вона недовго й завершилась «кривавою неділею» 21-28 травня 1871 року. Глибокі внутрішні суперечки, біль і муки, пов'язані з роздумами про Паризьку комуну, знайшли відображення у поетичній збірці. Адже після вигнання з Бельгії Віктор Гюго, повернувшись до Парижа, на власні очі побачив «діяння» катів Комуни.

«Дев'яносто третій рік» (1874) – останній і найсуперечливіший роман Віктора Ґюго, далі були лише збірки. Роман став підсумком його багаторічних роздумів про історичні шляхи людства та революційну боротьбу, безпосереднім відгуком на події Паризької Комуни. У романі письменник став на захист демократичних завоювань.

Багато рукописів Ґюго прикрашено малюнками поета, за свідченням знавців, дуже талановитими. Друзі навіть видали альбом його малюнків.

ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ

У 1881 році, коли Ґюго виповнилося 79 років, його день народження стало справжнім національним святом у Франції. Поета вшановували, його будинок був завалений квітами, на сцені паризького театру давався сотий раз спектакль «Ернані» за участю знаменитої французької актриси Сари Бернар.

Помер Віктор Ґюго 22 травня 1885 року. У країні був оголошений національний траур. Перед смертю, підбиваючи підсумки своєї творчості, Ґюго сам про себе говорив наступне: «Я у своїх книгах, драмах, прозі та віршах заступався за малих і нещасних, благав могутніх і невблаганних; я відновив у правах людини: блазня, лакея, каторжника і повію».

У заповіті Віктор Ґюго просив, щоб його поховали так, як ховають бідняків – у сосновій труні. Воля померлого була виконана: тіло Ґюго відвезли в Пантеон на такій самій убогій колісниці, на якій відвозили на вічний спочинок принижених і знедолених – тих, кого він захищав усе своє життя. Був чудовий сонячний день, коли понад 600 тисяч людей проводжали великого громадянина Франції Віктора Ґюго в останній путь.

Загалом, у Віктора Ґюго була яскрава особливість творчого стилю. Він вважав, що мистецтво має зображати предмети не в їх звичайних масштабах, а перебільшуючи, посилюючи основні риси; поет зображує насамперед явища виняткові; він повинен підкреслювати крайності, полюси: добро і зло, потворність і красу, кумедне та трагічне. Контраст та гротеск стають однією з естетичних вимог Ґюго. Саме слово гротеск було введено в обіг Ґюго, під ним він розумів крайнє посилення якихось якостей, граничне їх згущення. Контраст і гротеск – два основних прийоми, якими він особливо часто користувався при створенні образів. Ґюго прагнув емоційно впливати на читача, підкорити його. А мова письменника навмисне піднесена, завжди багатозначна, афористична він – трибун та викривач.

Віктор Ґюго справедливо вважався славою та гордістю французької літератури. Без нього неможливо уявити духовну історію людства у ХІХ столітті, його особистість і творчість залишили помітний у серцях сучасників і наступних поколінь. Він залишився романтиком до кінця своїх днів. Невичерпна уява підказувала йому найвеличніші образи, найяскравіші фарби, найрізкіші контрасти.

«Трибун і поет, він гримів над світом, подібно до урагану, збуджуючи до життя все, що є прекрасного в душі людини... Він навчав усіх людей любити життя, красу, правду та Францію» – писав про Ґюго М. Горький.

Віктор Ґюго пройшов довгий життєвий та творчий шлях. Він писав понад 60 років. Його літературна спадщина величезна. Він залишив 26 томів віршів, 20 томів романів, 12 томів драм та 21 том філософських та теоретичних праць – всього 79 томів. Із свого п'ятимільйонного капіталу, заробленого літературною працею, Ґюго залишив півтора мільйона бідним, один мільйон заповів на влаштування притулку для убогих дітей.