 |
БУЯР
Анатолій Людвигович |
|
|
Звання «Почесний громадянин
Хмельницької міської територіальної громади»
присвоєно рішенням позачергової дев'ятнадцятої сесії
Хмельницької міської ради від 23 вересня 2022 року.
Народився Анатолій Людвигович в селі Шаровечка Хмельницького району, там виріс, закінчив школу. У 1984 році пішов працювати на завод «Катіон» оператором станків, там працювали його батьки Людвиг і Людмила Буяри. Працюючи, Анатолій паралельно навчався в Хмельницькому електромеханічному технікумі на спеціальності «Технік-технолог», закінчив його у 1990 році. Відслужив строкову службу і знову до праці.
Є воля, є сила, є наснага, щоб будувати сильну Україну. І він її будував так, як мислив, так, як уявляв. А коли прийшла загроза його державі, взяв у руки зброю і пішов захищати. «Я хочу бути незалежним. Я хочу вільно мріяти, думати, жити, творити. Я хочу бути господарем на своїй землі, але за це треба боротись», – це думки, це бажання, це стиль буття Анатолія Буяра.
Анатолій Людвигович служив у зоні АТО із 2016 року, був водієм в санітарній роті. Ціною власного життя він рятував життя поранених бійців, забираючи їх часто під шаленими обстрілами з поля бою. Душа боліла за поранених побратимів, але він і надалі вміло уникав небезпек і вивозив важкопоранених в безпечну зону.
Із початком повномасштабної війни чоловік не став чекати повістки, а відразу виявив бажання обороняти Україну – пішов у військкомат і оформив необхідні документи. Анатолій попросив дружину, щоб вона відвезла його в Шепетівку у військову частину. Рішення чоловіка було твердим, тому сказав дружині: якщо вона не відвезе його туди, то поїде сам. Вночі 1 березня близько 00:10 години у районі залізничної станції села Цвітоха Шепетівського району невідомі обстріляли службовий автомобіль військового патруля. Це сталося під час проведення зміни особового складу. У результаті обстрілу загинув один військовослужбовець – 54-річний житель села Шаровечка Хмельницького району Анатолій Буяр.
«Він був людиною з великої літери, дуже компанійським, добрим, завжди всім допомагав і нікому не відмовляв. Анатолій ні з ким не ворогував і не конфліктував», – згадує про Анатолія сусідка Юля. А ще вона зазначає, що Анатолій Буяр був хорошим сім'янином. Разом з дружиною вони виховували дванадцятирічну доньку. Це був люблячий батько і чоловік», – каже дівчина.
Торгівельний комплекс «Адвіс», завод залізно-бетонних конструкцій, власне господарство… І та його праця була нескінченною. Ніколи не сидів без діла. Ковані вироби із чорного металу, електрика, будівельна справа – це його майстровиті руки, розум і відповідальність створили йому шану і повагу, потрібність людям, бажання кожному допомогти і кожному зарадити.
А ще працював у Чехії, Португалії, Франції, знав мови тих країн. На багатьох будівельних майданчиках Франції залишились результати праці його рук. І тим пишався, бо не чекав, що держава має йому щось дати, а прагнув сам забезпечити свою родину, допомогти іншим і бути господарем у своєму житті. Де б він не був, де б він не працював, але всі його дороги вели в Україну. Не мислив, що може жити деінде поза її межами.
У родині його завше чекали: повернення батька, сина, чоловіка, зятя – то було родинне свято. Дружина Валентина, донька Світлана, рідна мати, батьки дружини – то була його тиха гавань, куди він повертався, де його розуміли, чекали і де йому було любо і затишно. З дружиною Валентиною прожили 17 щасливих років в гармонії і взаємоповазі. Розуміли одне одного, було не зрозуміло, хто ким командує і хто кому поступається – легко доходили спільної згоди, любили і шанували одне одного. Донька Світлана для Анатолія була сенсом його життя, чекав її народження, як Бога, сам дав їй ім'я і бавився з нею, пестив, виконував її забаганки, брав у подорожі за кордон. Але і наставляв її, щоб була розумницею, освіченою і вихованою. А ще був перфекціоністом. У нього все мало бути на своїх місцях, і щоб всім було зручно. Якщо рибалити взимку – то обов'язково з дружиною і донькою, але лід має бути розчищений, перевірена його товщина і міцність. А як азартно вони ловили ту рибу: хто більше і хто більшу, і за спеціальною технологією. І то була не потреба наловити риби, то був улюблений процес, улюблена розвага, шанс побути з родиною, насолодитись їхньою присутністю.
Йому було 54, але його буття – це відповідальність, досвідченість, доброта, знання і взаємоповага. Любив життя, був світлим воїном, мужнім захисником. Йдучи на війну, казав, що краще він туди піде, ніж вони прийдуть сюди, бо прагнув бути вільним душею у діях, мріях і помислах...
Анатолій Людвигович має нагороди: «Учасник бойових дій», «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції», «За оборону рідної держави», подяки і грамоти за мужність, відвагу і захист України.
Звання «Почесний громадянин
Хмельницької міської територіальної громади» присвоєно
за видатні заслуги перед українським народом та
Хмельницькою міською територіальною громадою.
30.05.2024 р.
Для створення довідки використано матеріали з наступних електронних ресурсів:
© Центральна публічна бібліотека
Хмельницької міської територіальної громади
Підготувала: Оксана Василишина, редакторка ЦПБ
На початок
Версія для друку
