У 2023 році на державному рівні відзначається 150 років від дня народження Миколи Міхновського – громадського та політичного діяча, юриста, публіциста, учасника боротьби за незалежність України у XX столітті.
Микола Міхновський – ідеолог українського націоналізму, яскравий і суперечливий політик кінця ХІХ – початку ХХ століття. Сама його поява в громадсько-політичному житті України була несподіваною. Він першим на Наддніпрянській Україні закликав до боротьби за самостійність України й обґрунтував необхідність, історичну обумовленість цієї боротьби, накреслив її перспективи. Його тексти становили цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки. Вони випередили свій час.
Майже все своє життя Міхновський був приречений йти «проти течії». Відрізнявся непоступливим, впертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою опонентам важко було спілкуватися. За свого життя Міхновський був приречений на невдачі. У нього був один орієнтир – знедолена Україна, її зрабований народ, його поставлене під сумнів майбутнє. У плеяді діячів українського руху постать Миколи Міхновського стоїть осібно. За свого життя він не мав значного суспільного визнання, особистого тріумфу, який випадав на долю інших.
Кристалізація світогляду юного Миколи Міхновського
Народився Микола Міхновський 31 березня 1873 року в родині сільського священика у с. Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (нині село Броварського району Київської області). Його дитинство пройшло серед мальовничої української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька – мудрої і достатньо інтелігентної людини. Сім'я не бідувала, хоча жила скромно. До праці по господарству залучалися всі. Звичка працювати на землі залишилася в Миколи Міхновського на все життя і коли він став дорослим, то любив порядкувати в саду. Взагалі сімейний побут Міхновських був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах.
Коли Миколі виповнилося 9 років, батьки вирішили віддати його до Прилуцької чоловічої гімназії, що була лише за декілька десятків кілометрів від Турівки. Роки навчання збігали швидко, навчався він легко, але не був відмінником. 13 червня 1891 року Микола закінчив навчання у гімназії.
У серпні 1891 року юнак вступив на юридичний факультет Київського університету. У Києві він опинився в центрі не лише інтелектуального життя України, а й суспільно-політичного. У 1892 році Микола став членом «Братства тарасівців» – досить розгалуженої всеукраїнської організації, що мала добре законспірований характер. Київські тарасівці були найближчим громадсько-політичним оточенням М. Міхновського і саме тут відбувалася остаточна кристалізація його світогляду, його політичних ідеалів. У студентські роки Міхновський сформувався як ідеолог і політик націоналістичного спрямування, маючи натуру експресивну, темпераментну, наповнену пасіонарною енергетикою.
«Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну соборну, цілу і неподільну, від Сяну й по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільну між вільними, рівну між рівними, без пана й без хама, в будучиму й без класової боротьби». Робота у «Братстві тарасівців» була для Миколи Міхновського доброю політичною школою. Він почав оволодівати методами роботи в конспіративному середовищі, навчався мистецтву переконувати людей, тут відточувалися його ораторські здібності.
У «Братстві тарасівців» він контролював поширення літератури, зокрема нелегальної. Звичайно, що з подібною репутацією Міхновський був приречений на постійну й прискіпливу «увагу» поліції. Але репресій з її боку йому вдавалося уникати. Це одна із загадок у біографії Миколи Міхновського.
Міхновський – першокласний адвокат
Навесні 1895 року Микола Міхновський закінчив курс навчання на юридичному факультеті Київського університету і, маючи ґрунтовну фахову підготовку й великий досвід роботи в «Братстві тарасівців» і Київській студентській громаді, впевнено вступив у цілком самостійне життя, до 1899 року мешкаючи у Києві. Молодий випускник знайшов місце в одній з київських адвокатських контор, де він почав працювати помічником присяжного повірника. Саме на цій посаді Микола Міхновський сформувався як першокласний адвокат. Він брав участь у різних судових справах, навіть і досить складних. У київський період Міхновський відбув короткострокову службу військовим юристом у царській армії та демобілізувався підпоручиком запасу. Водночас служба в армії дозволила Міхновському набути специфічного досвіду спілкування у військовому середовищі, що пізніше стало йому в нагоді.
1898 роком датують закінчення діяльності «Братства тарасівців». 1899 року Микола Міхновський надовго переїхав до Харкова, де зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору. Це забезпечувало йому гідне життя. За досить короткий час Микола Міхновський став одним із найвідоміших і популярних у всьому регіоні адвокатів і брав участь у багатьох процесах.
Після переїзду до Харкова Міхновський з ентузіазмом включився в роботу Харківського товариства поширення в народі грамотності. Він постійно відстоював необхідність ведення судочинства українською мовою, як єдиною зрозумілою та близькою українському народові, особливо жителям села. Скрізь, де тільки виникала можливість, він критикував владу за її політику зросійщення школи, закликав до ведення навчального процесу в школах України рідною мовою. Вражає енергія і швидкість, з якою Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Харкова.
Політична й громадська діяльність Міхновського у Харкові
У цей же час у місті була заснована Революційна українська партія (РУП) – перша українська партія в Наддніпрянській Україні. Це продемонструвало початок нового етапу українського визвольного руху – політичного. На установчих зборах РУП виникла ідея надрукувати щось на зразок програми. Лідери партії звернулися з цим до Миколи Міхновського, запропонувавши йому узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Міхновський виконав замовлення партії дуже швидко. Брошура з'явилася 1900 року під назвою «Самостійна Україна». З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією на основі Переяславського трактату 1654 року, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статуту самостійної держави. Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але зазнала гострої критики, оскільки не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму.
Микола Міхновський розгорнув енергійну діяльність з консолідації прихильників ідеї самостійності. Наприкінці 1901 року – на початку 1902 року була створена Українська народна партія (УНП), що висувала гасло державної незалежності України. Міхновський був її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів.
Про достатньо виважений і продуманий характер програми УНП свідчить той факт, що самостійність України вона уявляла як результат певної еволюції національного руху. На початковому етапі не відкидався і автономістський варіант української державності. Цим УНП відрізнялася від українських соціалістичних і ліберальних партій, для яких автономія – кінцева мета, а незалежність утопічна і шкідлива.
Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний 1903 року. Він покликаний виховувати в українців національну свідомість, ліквідувати «брак націоналізму». Це один з найгостріших документів самостійницького руху, створених М. Міхновським, який невдовзі став широко відомим в Україні й за її межами.
Автор Заповідей відбивав психологію людей, що представляли народ, несправедливо позбавлений політичних прав, економіка і природні багатства якого були поставлені на службу чужим інтересам, культура утискалася, а саме його існування опинилося під великим знаком питання. Цей народ мав багату і давню державну історію, але втратив навіть свою самоназву. Він перебував у стані важкої та тривалої боротьби за своє самозбереження. Тому протистояння іноземцям, з політикою яких були пов'язані нещастя цього народу, вважалося його радикальними представниками – самостійниками – цілком законним. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори» – пояснював свою позицію Міхновський. Проте документ зазнав найжорсткішої критики з боку опонентів і політичних противників УНП. Націоналізм Міхновського, за твердим переконанням його критиків і політичних противників, набирав агресивних рис. За це Міхновський піддавався нещадній критиці.
Основним осередком діяльності УНП був Харків. Саме тут перебували тоді найбільш активні представники самостійницької течії українського руху. Незважаючи на свою нечисленність, самостійники вперто шукали шлях до сердець широкого загалу, аби пробудити національну свідомість. Проте самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії та зрусифікованої культурної еліти, а й стикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних, і поміркованих українських діячів. Усі тодішні авторитети були їхніми опонентами – М. Грушевський, С. Петлюра, В. Винниченко, Д. Антонович та інші. Не готова була тодішня українська інтелігенція визнати й природність, органічність поглядів самого Миколи Міхновського. Визнання до нього прийшло після смерті, коли ореол слави навколо його опонентів став розвіюватися.
Перед Першою світовою війною Микола Міхновський вийшов з УНП через розбіжності в ідеології, тактиці й стратегії ведення революційно-визвольної боротьби. Та попри складнощі й непорозуміння, окрім великої громадсько-політичної та організаторської діяльності, перші роки існування УНП були періодом найбільш плідної теоретичної роботи Миколи Міхновського. Програмові документи УНП становлять цілий етап в історії української політичної думки. Слід зазначити, що Міхновський був не єдиним у своєму прогнозі щодо згубного впливу на Україну можливої перемоги російської демократії без вирішення «українського питання». Єдиним виходом для України він називає виборонення нею незалежності. В одній із брошур він напише: «Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися в ХІХ віку. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу».
Міхновський ще і ще раз звертає увагу української інтелігенції на величезний творчий потенціал націоналізму, який «визволив десятки поневолених і впосліджених народів.., створив великі національні культури й літератури: німецьку, норвезьку, фламандську, угорську, грецьку, італійську, чеську, сербську, болгарську…». Він висловлює переконання, що українська нація йтиме «тим самим шляхом як і поневолені народи Заходу, перейде його й повалить усе те, що стоятиме перепоною на тій дорозі».
Мрія Міхновського створити українську армію
З початком Першої світової війни М. Міхновський у грудні 1914 року був мобілізований до російської армії й перебував на фронті, але як військового юриста його перевели до Києва, де він служив у ранзі поручика в Київському окружному воєнному суді. Йому довелося брати участь у роботі вищого воєнного суду, де він виконував звичну для себе роль адвоката. Міхновський зумів налагодити добрі стосунки з київським генералітетом, вищими судовими інстанціями і йому вдалося зберегти життя не одному солдату, звинуваченому в дезертирстві, саботажі чи порушенні військової субординації.
За нових обставин у Миколи Міхновського з'явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії, курс на організацію якої був офіційною лінією самостійників, а у 1903 році у складі Української народної партії була навіть утворена воєнізована організація «Оборона України». Микола Міхновський керував цим таємним напіввійськовим товариством, яке здійснило кілька демонстративних терористичних акцій, спрямованих проти антиукраїнської політики царизму в Україні.
Разом з однодумцями Міхновський розробив програму творення українського війська, яку з початком Української революції 1917–1921 активно втілював у життя. Він, як активний діяч українізації армії та створення українського війська, з 1917 року виявив просто вулканічну енергію, спрямувавши свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на військову діяльність. Читаючи газетні статті та інші документи того періоду, у дослідників біографії Міхновського склалося враження, що робота з військовими стала в ці дні сенсом його життя. Міхновському стала в нагоді служба в армії і зв'язки, які йому вдалося зав'язати з військовими у 1914-1917 роках. З початку березня 1917 року він ступив на шлях організації офіцерів-українців, проводячи зустрічі з багатьма з них, охоче виступаючи на різних зборах і нарадах.
Уже в першому документі УНП 1917 року – Універсалі від 21 березня 1917 року – міститься заклик: «Негайно утворювати українські легіони по всій Україні». Самостійники були зорієнтовані на активну роботу у військах. І хоча Міхновський в 1917 році вже не був членом УНП, він опинився в епіцентрі боротьби самостійників за створення українського війська.
З ініціативи Миколи Міхновського у Києві в березні 1917 року відбулись три військових віча. 16 березня 1917 року військовою нарадою була ухвалена резолюція, що формулювала завдання: «Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої і не можна помислити здобуття повної волі України». Збори створили Український військовий організаційний комітет.
Формування армії передбачалося розпочати з організації українських добровольчих полків усіх родів військ. Першому було вирішено дати назву «Перший Український козачий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк». Для об'єднання офіцерів, які були готові брати участь у створенні національної армії, було прийнято рішення відкрити в Києві Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Виконання цього рішення було покладене на організаційне бюро на чолі з М. Міхновським. Вже за тиждень був зареєстрований Статут клубу. Крім Клубу імені Полуботка, був заснований Український військовий організаційний комітет, який мав дбати про утворення українських військових частин.
Діяльність Міхновського, спрямована на утворення української армії, не була підтримана соціалістичною більшістю керівництва Української Центральної Ради, яка негативно ставилась до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться в «народну міліцію». Тому серед керівництва Центральної Ради посилювалась недовіра до М. Міхновського, популярність якого в армії зростала щодня. Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, М. Міхновський вийшов зі складу Українського генерального військового комітету, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії.
Національна революція вимагала національної єдності. Без неї перемога була малоймовірна. Лідери Центральної Ради виявилися не в змозі забезпечити таку єдність. Вони не використали сприятливу політичну ситуацію, яка склалася на початку липня 1917 року, на свою користь. Напевне, її найголовніший прорахунок полягає в недооцінці ролі військового будівництва. У політичній боротьбі 1917 року добре озброєна і дисциплінована армія могла стати головним аргументом. Підміна ідеї створення національної армії ідеєю «українізації» російської армії призвела до трагічних наслідків. Україна наприкінці 1917 – на початку 1918 року виявилася беззахисною перед наступом з Півночі російських радянських військ.
Українська революція 1917-1921 років
Міхновський не був свідком агонії Центральної Ради. За подіями в Україні у вирішальні місяці Української революції він спостерігав з дальнього закутку Румунського фронту в місті Болграді в Бессарабії, де був розташований штаб 6-ї армії. Саме сюди він був висланий із Києва на вимогу лідерів УЦР.
На Румунському фронті він мав справу з рядовими фронтовиками, вчорашніми селянами, національна і політична свідомість яких була вкрай низькою. Відмовляючись від виступів на мітингах, де заправляли переважно російські соціалісти, М. Міхновський водночас з тим охоче погодився читати лекції на курсах українознавства, які були організовані для військових Українською армійською радою в Болграді.
В Україну, на Полтавщину, Міхновський повернувся пізньої осені 1917 року. Фронт почав уже розпадатися, отож, як офіцери, так і солдати мали змогу в той чи інший спосіб вирушити в тил. Тут він знову зайнявся політичною діяльністю, проте вона була перервана в лютому 1918 року наступом на Полтавщину більшовицьких військ. Йому вдалося уникнути репресій, хоча він перебував під пильним наглядом більшовицької влади.
9 січня 1918 року під тиском зовнішніх обставин Центральна Рада своїм IV Універсалом, нарешті, проголосила незалежність України. Те, до чого Міхновський закликав з 1900 року, врешті збулось. Але чи викликала радість подія, що відбувалась на тлі загальноукраїнської трагедії? З Півночі в Україну просувалися радянські війська, які несли на своїх багнетах більшовицьку диктатуру, а підписаний дипломатами УНР Брестський мирний договір обіцяв відновлення влади Центральної Ради лише ціною нерівноправних угод і окупації України військами держав німецько-австрійського блоку. Не про таку незалежність і не про такий мир для України мріяв Міхновський.
Сучасник тих подій Ю. Коллард пізніше писав про це так: «В блуканні за вирішенням національного питання наші українські революціонери зробили ціле коло й вийшовши з однієї точки, за 17 років зробили, так би мовити, «мандрівку довкола світу», повернувшись знову на те саме місце. Вийшовши від гасла «Самостійної України» в 1900 році, перейшовши через федерацію та дійшовши до… автономії – І-й і ІІ-й Універсал Центральної Ради, – перейшовши через федерацію – ІІІ-й Універсал Центральної Ради і врешті під впливом подій перейшли знову до свого основного гасла «Самостійна Україна» – IV Універсал Центральної Ради 1918 року… Але за експерименти і хитання нашої «революційної братії» дорого заплатить український народ й українська інтелігенція».
Нова сторінка в політичній біографії Миколи Міхновського почалася після його переїзду до Києва весною 1918 року, вже в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. У цей час Україна стояла на порозі державного перевороту, краху Центральної Ради. Німецькі окупаційні власті вже остаточно переконалися, що Рада не може забезпечити їх економічні й воєнно-стратегічні інтереси в Україні. Вони шукали їй заміну. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся Гетьманський переворот – державний переворот, внаслідок якого від влади було усунуто Українську Центральну Раду і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.
Після гетьманського перевороту П. Скоропадський запропонував Міхновському посаду «бунчужного товариша» (свого особистого радника), але Міхновський відмовився співпрацювати з гетьманським режимом і став до нього в опозицію разом зі своєю партією, не залишаючи надій на еволюцію гетьманського режиму, прагнучи всіма легальними способами прискорити її. Питання про характер Української держави було головним у дискусії Міхновського із Скоропадським та його оточенням.
Микола Міхновський залишався на вістрі подій. Тим часом політика гетьманського уряду викликала загальне невдоволення в Україні. Підозрюючи В. Винниченка в підготовці антигетьманського повстання, М. Міхновський рішуче критикував його позицію. Його ставлення до Директорії було вкрай негативне. Але після початку протигетьманського повстання 1918 року виступав за примирення сторін (гетьмана П. Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) й утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. Але крах гетьманського режиму був уже зовсім близько. Не довго утрималася при владі й Директорія. Тим часом ситуація в державі ставала катастрофічною. Для багатьох поразка здавалася неминучою. За кордон виїжджали десятки політичних діячів і чиновників. Але Міхновський залишився в Україні. Про виїзд він тоді не думав.
Він виїхав у м. Кременчук (нині Полтавська область), де тяжко захворів на плямистий тиф і потрапив до місцевої лікарні. Хворий, він не зумів евакуюватися, коли до Кременчука зайшли більшовики, і потрапив до рук місцевої ЧК. Деякий час він перебував у в'язниці, але завдяки численним проханням місцевої інтелігенції, ув'язнення хворому Міхновському було замінене утриманням під домашнім арештом. Після захоплення на початку травня 1919 року Кременчука військами отамана Матвія Григор'єва, Міхновський знову опинився на свободі, проте важка хвороба підірвала його здоров'я.
Тим часом Українська революція завершувалася. Як і тисячі інших біженців з України, 1920 року Міхновський через Новоросійськ прагнув емігрувати за кордон. Однак він не зумів одержати від білогвардійських властей необхідних для виїзду за кордон документів і змушений був залишитися на Кубані, яка невдовзі була захоплена радянськими військами.
У 1920 році Міхновський влаштувався на вчительські курси, де викладав українську мову, а на початку 1921 року переїхав до станиці Полтавської, де продовжив вчителювати. 24 вересня 1923 року він подав заявку на звільнення, наприкінці осені раптово покинув Кубань й деякий час перебував у Грозному.
Останні роки життя
На початку 1924 року Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований Державним політичним управлінням УРСР. Важко сказати, як велося слідство, чи було взагалі відкрито «Справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі. Але вже наступного дня, 4 травня 1924 року трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку біля будинку, де він квартирував. Проте обставини смерті не з'ясовані і достеменно не відомо, чи дійсно він скінчив життя самогубством. Був похований Міхновський на старому Байковому кладовищі, але тривалий час точне місце поховання було невідоме. У 2002 році була створена група пошуку, зусиллями якої це місце було встановлено. Могилу впорядкували, біля неї встановлено пам'ятник.
P. S.
У роки Другої світової війни, коли ідея самостійності України знову набула масової підтримки, в колах ОУН виникла ідея створення книги про Миколу Міхновського. За цю роботу взявся добрий знайомий М. Міхновського, з яким той співпрацював у 1917-1918 роках, Віктор Андрієвський. Але під час війни рукопис був конфіскований гестапо, так і не побачивши світ. Лише 1950 року Віктор Андрієвський опублікував у Західній Німеччині скорочену версію цього матеріалу.
На відміну від багатьох своїх сучасників, Микола Міхновський не залишив автобіографії, спогадів про життєвий шлях, щоденника. Про нього писали інші, зокрема й ті, хто мав з ним дуже складні, а то й неприязні стосунки.
Сьогодні інтерес до постаті Міхновського не згас. Навпаки, драматичні події останніх років посилюють його. Те, до чого прагнув Микола Міхновський – незалежної України, модерного соціально-економічного ладу, всебічного розвитку українського народу в родині європейських народів, розквіту його мови, національної культури, духовності – всі ці його прагнення відповідали глибинним тенденціям історичного розвитку. І в цьому розумінні Микола Міхновський – наш сучасник.