Великдень – найсвітліше свято. В цей день Ісус Христос, що по­мер на хресті заради спасіння всіх сущих у цьому світі, воскрес із мертвих. Цього дня всі люди – чи рідні, чи незнайомі – вітаються одне з одним: «Христос воскрес!». «Воістину воскрес!», – одказує той, до кого привіталися. Український народ здавна вірив у те, що страви, які окропила свята вода і над якими проказана молитва, наділені потужною живлющою силою. Вони допомагають людині подолати хворобу та скруту. Принесені з церкви освячені наїдки господині ретельно ховали, щоби навіть миша не зайняла їх, бо якщо тварина з’їсть хоча б шматочок паски – у неї виростуть крила.

За народним повір’ям навіть кісточки, що зосталися після святкового частування, були наділені чарами: варто було кинути їх у вогонь під час грози – і всі біди та негоди полишали людину. Вершечок освяченої паски з’їдався господарем у чистому полі, аби прикликати щедрий врожай. Цього дня також ворожили, аби дізнатися, яким буде прийдешнє літо: якщо Прощена Неділя була сонячною і теплою, то й літо буде теплим і щедрим на врожаї. Коли ж у Неділю дощило – слід очікувати врожаю жита.

Здавна знахарі та ворожбити на Великдень просили в неба міцного здоров’я та невичерпної сили. Цього дня проганяли всі біди, хвороби та напасті. На Великдень вишіптувалися переполохи та переляки. Всі, хто посперечався чи посварився, поспішали миритися, аби нічого не затьмарювало святкового дня.

Освяченою великодньою свічкою випалювали хрест на дверях, аби захистити будинок від сварки, лайки і колотнечі. Також існувала традиція спускати крашанку з крутого схилу, примовляючи при цьому: «Як це яйце з гори спустилося, так і щоб горе від мене відступилося» або щось подібне. Коли лунав церковний дзвін – люди примовляли, славлячи Христата, закликаючи щастя-долю до своєї хати. Великоднього ранку дівчата закликали собі наречених – тихенько стукали у своє віконце і примовляли: «Сонце Великоднє, по небу котися, а ти, наречений, на порозі з’явися». Або якось інакше – адже ледве чи не в кожному селі були власні звичаї святкування та ворожіння.

Традиція фарбувати на Великдень крашанки бере витоки з біблійної легенди. Незабаром після воскресіння Ісуса свята Марія Магдалина прийшла до Риму. За тодішнім звичаєм вона мала принести дарунок римському імператору. Заможні люди приносили коштовності, вбогі – те, що могли. Марія Магдалина піднесла імператорові Тиберію кошик яєць та промовила «Христос Воскрес!». Імператор відмовив їй, що ніхто не може воскреснути з мертвих, так як ці яйця не можуть з білих стати червоними. І сталося диво – щойно імператор промовив ці слова, як яйця почервоніли. Відтоді і фарбують крашанки на кожне Великоднє свято. Зазвичай їх варяться у лушпинні цибулі, після чого вони набувають густо-червоного або брунатного кольору. Фарбують крашанки зазвичай у Чистий четвер, а у Велику суботу разом із паскою несуть до церкви на освячення.

З освяченим фарбованим яйцем – крашанкою, та розписним яйцем – писанкою пов’язано безліч прикмет. Шкаралупу від яєць не можна було викидати за вікно, бо вважалося, що ще 40 днів після Воскресіння Ісус ходить по землі. Викинута шкаралупа могла потрапити під ноги Христу…

Писанки розмальовували всілякими візерунками і несли на могили покійних родичів, аби ті заспокоїлися і отримали прощення на тому світі. Принесена з церкви крашанка чи писанка певний час зберігалася у хаті. Існувало повір’я, що освячена крашанка наділена великою силою, здатною зцілити будь-яку хворобу. Освячені крашанки сприяли землеробству та відганяли пожежі. Скотарі перед вигоном на пасовище обкатували тварин освяченою крашанкою, що мала «забрати» в себе усілякі хвороби. Корови й вівці після обкатування ставали здоровими, гладкими, а їхня вовна – гладенькою і лискучою.

Свято Великодня – світлий, сімейний та затишний день, коли вся родина збирається за столом за теплими розмовами та смачними стравами. Зазвичай за великоднім сніданням першою з’їдали освячену крашанку. Для захисту дітей від навроків їх хрестили крашанкою зі словами: «Як це яєчко ніхто ніколи не зурочить, так і Йванка чи Марійку ніхто ніколи не зурочить». Після цього яєчко вручалося малюкові.

На великодньому столі почесне місце посідали паски – борошняна й сирна. Борошняна паска готувалася із заздалегідь замішаного тіста, в яке додавалося багато яєць, масла і цукру. Випічка з цього тіста довго зберігає свіжість. Тісто ретельно закутують, адже воно не зносить холоду і протягів. Зазвичай паски печуть у п'ятницю, що вважається днем випічки, а освячують разом із крашанками суботнього ранку. Іншою традиційною стравою свята є сирна паска. Для її приготування сир змішують із вершками. Зверху на сирній пасці обов'язково має бути хрест і літери «ХВ» – «Христос Воскрес».

Великодні традиції язичників

Не всі знають, але українські традиції святкування Великодня закладалися ще в часи, коли наші предки були язичниками. У язичників Великдень – свято пробудження та оновлення світу після зимової сплячки. Також цей день був днем шанування предків.

Язичники вважали, що на півдні лежить блаженний край – ірій, луки Сварожі. Щоосені туди летять птахи на зимівлю, а душі праведних людей по смерті переселяються в цей рай навіки. Праведників несли до ірію журавлі. Тому поруч із вшануванням лелек, що приносили до господи щастя і дітей (для них господарі ладнали жердину з колесом, аби мостили гнізда над їхньою хатою), наші предки вшановували журавлів.

Однак, як птахи повертаються з ірію, так і предки можуть на один день повернутися до своїх рідних. Звідси й походить традиція вшанування предків – люди ішли на кладовища та приносили частування, яке лишали на могилах, аби предки могли насититися. Також стверджують, що писанка також є язичницьким символом, що символізує світобудову згідно Велесової Книги: «Се бо Дажбо(г) створив нам Яйце, ту Світ-Зорю, яка нам сяє. І в тій Безодні повісив Дажбо(г) Землю нашу». Нині намагаються відродити забуті предківські традиції.

Однак яких би традицій ми не дотримувалися, для всіх християн Великдень – світлий день весняного свята. Христос Воскрес! Всім гарних свят і смачної паски!

Джерело: Українські великодні традиції // Шкільна бібліотека. – 2014. – №з. – С. 40-41.