Анатолій Дімаров – відомий український письменник, мемуарист. Ольга Михайлова в інтерв’ю з автором у 2010 році для «ЛітАкценту» правдиво назвала його «патріархом української прози і духовним батьком шістдесятників».
Народився Анатолій Дімаров 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи Полтавської області у родині заможного селянина та пасічника з прізвищем Гарасюта. Його сім'ю у 1929 році «розкуркулили». Тому батько, заради порятунку дітей, відправив їх із дружиною до Миргорода, де вона змінила їм прізвища на своє дівоче болгарське – Дімарови.
У дитинстві пережив Голодомор 1932-1933 років.
Творчою діяльністю почав займатися наприкінці 40-х, написавши першу книгу – повість «Гості з Волині» (1948). Але письменницький шлях автора складався досить важко через те, що у своїх творах він показував життєву правду про українських людей, зображуючи їхні долі в реальних умовах. Радянська цензура вилучила близько 300 сторінок в авторських романах «І будуть люди» та «Біль і гнів».
Ось цитата з книги спогадів Дімарова «Прожити й розповісти», вперше виданої двома томами у 1997-1998 роках (тобто ще до виходу нецензурованої версії «Біль і гнів» (2004) та «І будуть люди» (2006)) та пізніше перевиданої у 2012 році: «Вирішив подати на перевидання "І будуть люди" та "Біль і гнів". Відновивши все, що повикреслювали редактори та цензори протягом безнадійної з ними війни… Каторжна впродовж двох років робота… Понад 1000 сторінок поновлені, передруковані наново, вичитані і, нарешті, подані до видавництва… Підписали до друку і на тому заглухло. Коли мені повідомили, що двотомник так і не буде виданий, я вимолив у працівників видавництва обидва романи, уже набрані та зброшуровані: "Все одно ви рано чи пізно здасте їх в макулатуру". І зараз єдине, що мені залишається, це втішитися думкою, що маю раритет: двотомник, виданий всього у двох примірниках».
Автору належать понад два десятки книг – оповідань, повістей та романів. Він написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Для чого людині серце» та інші.
Про своє творче кредо письменник говорив так: «Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання».
Лауреат Шевченківської премії за роман у двох книгах «Біль і гнів».
У своїй творчості письменник пройшов шлях від великих прозових форм до коротких. Про це та й взагалі про зріле ставлення до творчості у свої 87 років він говорив так: «Раніше я писав легковажно, а з часом зрозумів, що працювати над словом треба так, щоб кожна фраза була накачана, як у Кличка м’язи. І вже що далі, то стисліше намагався писати, щоб у моєму письмі не було жодного зайвого слова. І навіть не те, що слова, а щоб зайвої коми не було! Справді, протягом десятиліть у мене було кілька творчих зламів, коли від одного стилю я переходив до іншого. Це відбувалося не навмисне; сам матеріал мені підказував, який стиль, який темп оповіді обрати. Матеріал диктував спосіб, яким лише й можна було його подати. Наприклад, коли писав романи "Ідол", "Його сім’я", "І будуть люди" – то оповідав події розлого, не поспішаючи, відстежував переплетіння сюжетів. А ще треба зауважити, що я на тих романах писати лише вчився. Людина, коли вона ще молода, часто дивується. І вже від того, що її легко здивувати, молода людина буває така щаслива. А коли людина вже в моєму віці, стає складно відшукати якесь диво. Досвід заважає, і до того ж, як кажуть, уже все перепробував… Тому я захопився короткими формами. Ніби пунктиром став писати».
Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.
Український інститут національної пам'яті в рамках 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс ім'я Анатолія Дімарова до проєкту «Незламні» у межах відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932-1933 роки та змогли реалізувати себе.
|