Ім’я та справи гетьмана України Пилипа Орлика – політичного, державного та військового діяча вже давно стали надбанням архівів. Проте, були часи, коли це славне ім’я було мало, а може  й зовсім не відоме українцю. На ньому, як і на імені Івана Мазепи, лежало табу. Зрадниками оголосив їх російський цар Петро І, боговідступниками вважала їх церква.

Реабілітували Пилипа Орлика українські історики, дослідники дипломатичної діяльності гетьмана. Особливо до цієї теми звернулися на початку 90-років. Протягом 1996-99 років майже кожний український часопис вміщував про нього матеріали.

Його мрія, здавалося б, така недосяжна у XVIII столітті знайшла втілення наприкінці ХХ століття. Є у нас суверена, незалежна Україна.

---

Народився Орлик Пилип Степанович 21 жовтня 1672 року. Здобував освіту у Віленській єзуїтській школі й Києво-Могилянському колегіумі (згодом Києво-Могилянська академія). У стінах цього відомого на всю Європу навчального закладу майбутній гетьман виявив особливий хист до іноземних мов, богословських наук, історії, логіки, риторики й, особливо, поетики. Саме тоді він навчився досить гарно віршувати, що невдовзі стало йому в пригоді, а поетичні твори по праву належать до кращих зразків епохи Високого бароко й складають золотий фонд української літератури. Навчаючись в Києво-Могилянському колегіумі, Пилип звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського. За його ж рекомендацією у 1693 році юнак зайняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита. Знайомство з багатьма представниками тогочасної української еліти, а також одруження з донькою полтавського полковника Ганною Герцик сприяли тому, що Пилип Орлик стрімко просувався щаблями службової кар’єри.

Фото: Гетьман Пилип Орлик. Гравюра. Худ. Андрій Гета. Державний історико-культурний заповідник м. Острог. Дерело: https://uain.press

Наступного року він уже був у Батурині, в гетьманській канцелярії, яка була свого роду Кабінетом Міністрів Козацької держави, до повноважень якого належали цивільні та військові справи загальноукраїнського значення, а також проведення зовнішньої політики гетьманату.

Ця установа під к керівництвом гетьмана та управління генерального писаря здійснювала управління козацькою державою, розсилаючи універсали та листи через полкові канцелярії. Саме у Генеральній військовій канцелярії формувалися посольства до інших країн та складалися листи до іноземних правителів. Центральне місце у канцелярії відводилося генеральному писарю, якого за кордоном досить часто називали канцлером або секретарем. На нього покладалися обов’язки не лише голови канцелярії та довіреної особи гетьмана, але й «міністра закордонних справ».

Захоплення Пилипа Орлика європейською літературою (відомо, що в його Батуринському будинку знаходилася велика бібліотека) зблизило його з Іваном Мазепою, а вже у 1702 році гетьман став хрещеним батьком другої дитини Пилипа і Ганни Орликів – Григорія. Природний поетичний талант, глибока ерудиція, освіта високого європейського рівня за короткий проміжок часу допомогли Орлику стати знаним політиком свого часу й зайняти місце «правої руки» гетьмана Мазепи. Із 1698 до 1706 року Орлик був спочатку військовим канцеляристом, а потім і реєнтом (старшим над канцеляристами) у Генеральній канцелярії Війська Запорозького. У 1708 році досяг однієї з її найвищих посад – генерального писаря Війська Запорозького.

Мазепа любив Орлика і довіряв йому найбільше. Через його руки проходила вся гетьманська переписка, він шифрував надзвичайно таємні листи свого патрона протягом 1706-1707 років до княгині Анни Дольської, яка виступала посередником у стосунках між українським урядом та польським королем С. Лещинським. Згідно зі своїми обов’язками генерального писаря, Пилип Орлик брав участь у всіх козацьких радах, де не тільки занотовував хід подій, але й активно підтримував політику гетьмана. Адже серед старшини, як правило, не існувало одностайності щодо ухвалення тих чи інших рішень. Розуміючи, що генеральний писар є його однодумцем у всіх державних справах, гетьман Мазепа запропонував йому скласти взаємну присягу у вірності. Треба зауважити, що в наступні роки Орлик не зрадив ні своєму наставнику, ні високим ідеалам, які той сповідував.

Він був одним із перших, хто був посвячений у таємні плани гетьмана Мазепи відступитися від Петра І та взяти сторону Карла ХІІ Густава. Саме Пилипу Орлику восени 1708 року гетьман Мазепа доручив скласти інструкцію на латинській мові для свого посланця до шведського короля Карла ХІІ Густава з пропозицією про перехід під його зверхність.

Далі події розгортались швидко. Карл ХІІ Густав вступив в Україну. Військо царя стояло в Глухові, куди настійливо кликали Мазепу. До Батурина Підходив Меншиков. У цій ситуації гетьман нарешті відважився. 24 жовтня 1708 року він залишив Батурин і зустрівся в Орлівці, біля Новгорода-Сіверського, з передовими шведськими військами і згодом прибув у табір короля разом із старшиною й своїм скарбом. Серед його однодумців був, звичайно, генеральний писар Пилип Орлик. 29 жовтня Мазепу запросив до себе Карл ХІІ Густав. На цій аудієнції був присутній і Орлик.

У Бахмачі Мазепа публічно присягнув на Євангелії, що він не заради своєї власної користі, а заради загального добра всієї Вітчизни і Війська Запорозького, прийняв протекцію шведськогокороля . Тут же всі, в тому числі й Орлик, заприсяглися на вірність гетьманові і королю. Після Полтавської катастрофи 1709 року Орлик разом з Мазепою та Карлом ХІІ Густавом відступив до Бендерської фортеці, що належала Османській імперії.

У пам’яті Орлика втеча з-під Полтави залишилася на все життя. Він неодноразово згадував про це у своїх листах та щоденнику, але ця подія не зламала в ньому патріота своєї землі.

Але й надалі Пилип Орлик неодноразово засвідчував свою відданість гетьману навіть тоді, коли Мазепа, перебуваючи вже на смертному одрі, віддалив його від себе, сподіваючись передати гетьманську булаву своєму племінникові Андрію Войнаровському. Однак останній не підтримав починань свого іменитого родича, проте забрав собі майже всю скарбницю.

Нового гетьмана не обирали цілих півроку. Петро І вже затвердив в Україні гетьмана Івана Скоропадського. Однак, зв’язавшись з козаками та запорожцями, старшина в еміграції вирішила не визнавати його, а чекати перемоги Карла ХІІ Густава, повернення в Україну і перевиборів гетьмана. Час плинув, але ніщо не змінювалося, необхідно було діяти. Тому й постало питання обрання гетьмана в таборі під Бендерами. Старшина та козаки, зважаючи на те, що Орлик довгий час був «правою рукою» Івана Мазепи, а також на його освіченість, порядність та професіоналізм, зажадали бачити його своїм гетьманом.

5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній Раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрованого козацтва генерального писаря Пилипа Орлика обрали гетьманом Війська Запорозького «обох боків» Дніпра.

38-річний гетьман приймав булаву, розуміючи, що доведеться покласти власне життя на вівтар обов’язку. Вручаючи клейноди, козаки перекладали на плечі гетьмана всі турботи про повернення втраченої Батьківщини. Пилип Орлик – людина, яка не прагнула будь за що здобути гетьманську владу. Він зважив все: відповідальність, невдачі і боротьбу до скону.

Того ж дня, 5 квітня 1710 року в Бендерах, між ним та козацькою старшиною було укладено угоду під назвою «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Він завершувався присягою нового гетьмана на вірне служіння Шведській короні, яка мала охороняти його права як правителя козацької держави. У вступній частині цього історичного акта вказувалося на причини, які спонукали до підпорядкування Українського гетьманства на чолі з Іваном Мазепою, а потім і його наступником Пилипом Орликом, під монаршу владу Карла ХІІ Густава.

10 травня 1710 року Карл ХІІ Густав надав гарантійний документ гетьману, яким не тільки підтверджував права і повноваження гетьмана та провідного стану держави – козацтва, але й гарантував незалежність України та непорушність її кордонів.

Документ, який згодом увійшов до скарбниці вітчизняної та світової політико-правової думки, переконливо засвідчив прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами. Серед істориків різних країн угода дістала такі назви, як Конституція Пилипа Орлика, Бендерська конституція, Козацька конституція, або ж Конституція України 1710 року.

В грудні 1718 року помер Карл ХІІ Густав, а Швеція почала налагоджувати зв’язки з Росією. Гетьман переконався, що його ставка на цю країну провалилася. Він шукав інших протекторів.

Врешті-решт його замисел виявився не здійсненним, бо шляхи звільнення він шукав не зсередини, а зовні. Кожна країна, з якою він налагоджував дипломатичні стосунки, керувалася перш за все своїми егоїстичними інтересами і не хотіла зрозуміти, що небезпека з боку Росії загрожує не тільки Україні, а всій Європі.

Політична доля склалася так, що протягом багатьох десятиліть цей український гетьман вимушений був перебувати далеко за межами Батьківщини. Пилип Орлик очолив першу у вітчизняній історії українську політичну еміграцію. Відомо, що протягом 32 років вигнання гетьман шукав підтримку у правителів Австрії, Англії, Ватикану, Голандії, Данії, Польщі, Пруссії, Франції задля відновлення своєї законної влади в Україні та її об’єднання в єдиній козацькій державі.

Він залишив нам велику політико-правову, мистецьку та епістолярну спадщину, серед якої – універсали й маніфести, листи і щоденникові записи, вірші та поеми. Пилип Орлик, перебуваючи на чужині, весь час вів особистий щоденник, який, по суті, став його своєрідним заповітом для наступних поколінь. Щоденник гетьмана, який має обсяг понад 2 000 сторінок і відтворює період з 1720 до 1733 року, зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Франції в Парижі.

Однак найбільшою заслугою гетьмана стало вироблення та ухвалення на початку XVIII століття першого українського конституційного акта, положення якого переконливо засвідчили: українці завжди хотіли бути вільним, демократичним та заможним народом.

Пилип Орлик помер на чужині, в Яссах, 26 травня 1742 року. Однак, і на сьогодні невідомо, де його поховали.