Треба любити людину. Більше,
ніж самого себе. Тоді тільки ти
маєш право сміятися. Мій сміх
не ображає, а виліковує, виховує людину.
Остап Вишня
Мудрощі сільського побуту
13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, біля містечка Груні Зіньківського повіту, на Полтавщині (тепер Охтирський район Сумської області), в маєткові поміщиків фон Рот, в родині відставного солдата Михайла Губенка, який працював у панів за прикажчика, і його дружини Параски народився син Павло. Це була друга дитина, а всіх дітей у них було сімнадцять, з яких вижило тринадцять.
Рудий Павло зовні був схожим на маму, був таким же гострословом. Його мати Параска Олександрівна жваво поралась у своєму «дитячому садочку», ще й добре співала на сімейних вечірках, а в розмові так і сипала жартами, не втрачаючи оптимізму за жодних обставин. Батько Михайло Кіндратович впорядковував панський маєток і не випускав з поля зору виховання дітей.
Батьки прищепили Павлові оптимістичне світосприйняття, він виховувався у доброті й любові. Майбутній письменник змалку опановував усі премудрості селянського побуту, запам'ятовував яскраві типи людей праці, вбирав у себе їхню дзвінку, мудру та барвисту мову, багату на перлини народного гумору.
Віддали дитину в школу рано. З того часу Павло навчався багато. Спочатку це була місцева початкова школа в селі Грунь.
Потім його віддали у двокласну школу в Зінькові, яку він закінчив зі свідоцтвом, що має право працювати поштово-телеграфним чиновником, але йому було лише тринадцять років. Тому потрібно було продовжувати навчання. Хотів вчитися на вчителя, просив батьків, щоб віддали його у Глухівську вчительську гімназію, та не вистачило грошей.
Тоді мати, за порадою батька, старого унтера, який відслужив багато років у царській армії, повезла сина до Київської військово-фельдшерської школи, де він міг навчатися за казенний кошт. У цій школі вже навчався і старший брат Павла — Василь. Павло Губенко, закінчивши навчання у 1907 році, працював фельдшером в армії.
Проте юний Губенко не мав наміру присвятити себе медицині. Екстерном склавши іспити за гімназію, Павло почав здійснювати своє давнє бажання — вчителювати. У 1917 році він вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Та не ті були часи…
Від фельдшера до начальника санітарного управління Міністерства залізниць УНР
Мобілізований до армії УНР, він спочатку працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць, а потім була служба в петлюрівців, про що він уникав розмов і не залишив спогадів.
Від 22 січня 1918 року почала діяти Рада Народних Міністрів УНР. Тим часом Павло Губенко швидко просувався по службі — став начальником санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні опинились усі залізничні шпиталі, де лікувалися поранені й хворі офіцери та солдати українського війська. Допомагав ділом і словом, організовуючи медичне обслуговування воїнам УНР. Обслідував госпіталі, працював у поїздах, завалених тифозними хворими. І по-доброму блазнював — підіймав настрій пораненим, підбадьорюючи їх анекдотами, байками, комічними імпровізаціями, на які був майстром.
Початок творчості Павла Губенка
На ті часи припадає і початок його творчості. 1918 року Павло Губенко дебютував як письменник у київському журналі «Реп'ях» під псевдонімом «М. Михайлович». Це був памфлет, написаний у дусі підтримки УНР.
Відступаючи разом з петлюрівським військом, він опинився у Кам'янці-Подільському, де надрукував у номері газети «Народна воля» (від 2 листопада 1919 року) фейлетон з підписом «П. Грунський». Всього за час перебування у Кам'янці-Подільському він створив близько 40 літературних експрес-послань про сучасний стан речей в Україні, про психологію українців, які опинилися у вирі подій.
Вибираючи між Батьківщиною та еміграцією
 Наставали часи, коли петлюрівська армія під тиском більшовицьких військ судомно відступала. У Кам'янці-Подільському на роздоріжжі, вибираючи між Батьківщиною і еміграцією, опинилося багато українських митців: поетів, письменників, художників. Не всі петлюрівці рушили за Петлюрою, в Україні залишилися Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Павло Губенко та інші. Павло менш за все прагнув врятувати власну шкуру.
Він хотів залишитися на Батьківщині, разом зі своїм народом. Тут жили його мати, брати і сестри, які так багато значили в його житті. Для нього людина була завжди вище політики, тому й весною 1920 року він повернувся до Києва.
Восени його заарештували. ВНК вважало успіхом у своїй праці полон офіцера УНР Губенка. Утримувався він у Харкові, який був проголошений столицею України, у підвалах ВНК «до повного завершення громадянської війни».
Звільнення Павла Губенка з тюрми було зініційовано революційним діячем і письменником, редактором газети «Вісті» Василем Еллан-Блакитним. Він переконав слідчих, що надруковані в есерівській газеті матеріали П. Губенка були спрямовані в основному проти денікінщини, гетьманщини, і надав письмове поручительство за «контрреволюціонера», до того ж мотивувавши необхідність його звільнення тим, що у центральній українській пресі не вистачає кваліфікованих журналістів.
Остап Вишня
У квітні 2021 року Павла випустили з в'язниці й за пропозицією Василя Блакитного молодий письменник, володіючи кількома мовами, одразу почав працювати перекладачем республіканської газети «Вісті». Кількома місяцями пізніше він став відповідальним секретарем у газеті «Селянська правда», де 22 липня того ж року під фейлетоном вперше з'явився псевдонім "Остап Вишня".
1923 року відбувся дебют Павла Губенка як письменника, коли вийшла його перша збірка. Талант гумориста дедалі розквітав, і вже через кілька років його могутній сміх заволодів серцями мільйонів читачів.
Остапа Вишню не нав'язували людям для читання. Його любив народ. Саме народ, а не просто читачі. Та до своєї слави письменник ставився з добрим гумором.
Виступи Остапа Вишні в пресі мали надзвичайну популярність серед читачів. Ті з сучасників гумориста, хто у своїх спогадах торкаються його діяльності у 20-ті роки, не перебільшуючи, засвідчують дійсні факти: газету або журнал із новими публікаціями письменника чекали селяни, робітники, службовці, студентська молодь, передавали з рук в руки і влаштовували колективні обговорення.
Популярність Вишні зростала з дивовижною швидкістю, його книжки, які у 20-х — на початку 30-х років виходили одна за одною, розкуповувались одразу, що зумовлювалось великим, рідкісним талантом письменника й глибоким і тонким знанням народного життя. Він знав його не з книжок і оповідок — він сам був живою і дуже чутливою часткою цього життя, він сам вийшов з його глибин, а звідси — досконале знання персонажів своїх творів, які прийшли в його фейлетони, памфлети, гуморески...
Здавалося б, дуже просто веде автор свою щедру на дотепи бесіду. Та в тому то й річ, що, добре відчуваючи психологію і змальованих персонажів, і читачів, він ненав'язливо впливає на них, формуючи переконання, спонукає до підвищення культури думки, культури душі. Гуморист і сатирик, він володів особливою своєю майстерністю у використанні зображувальних засобів. Його жарти були сповнені оптимізму, доброти, тепла душі письменника-життєлюба.
1924 року вийшло 9 його збірників, 1927 — 15, а 1929 — 28! А це: сатира та гумор, гуморески, фейлетони, сатиричні мініатюри, карикатурні гримаси, і, звичайно ж, усмішки — особливий жанр, створений Остапом Вишнею.
Твори гумориста витримують численні перевидання й виходять у перекладах. На межі 1920–30-х років тираж книжок Остапа Вишні перевищував два мільйони примірників. Такого письменника ще не знала Україна. Остап Вишня вважав, що медицина — це радість: рятувати людей — радість! І література — радість, адже лікувати людей словом — радість. Остап Вишня переконаний, що «лікувальний» сміх гумору і сатири, як хліб насущний, потрібний людям у їхніх щоденних клопотах.
У 1927–1933 роках Остап Вишня був редактором сатиричного журналу «Червоний перець».
Мало кому відомо, що Остап Вишня був свого часу членом художньої ради курбасівського «Березоля».
Його часто можна було зустріти на іподромі, на трибунах київського стадіону «Динамо».
Остап Вишня умів скоряти серця. До нього завжди тягнулися люди. У нього всюди були друзі: серед односельців, серед мисливців, серед письменників, серед акторів. Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Гнат Юра, Олександр Довженко...
Кохання з першого погляду
 Своє справжнє кохання у 1924 році Павло Губенко зустрів у театрі імені Франка. Дебютантка Варвара Маслюченко виконувала головну роль у «Святій Іоанні» Бернарда Шоу. Як відгриміли прем'єрні оплески, він увірвався у гримувальну актриси з букетом осінніх білих хризантем і впав перед нею на коліна. Це було кохання з першого погляду і шлюб за покликом серця. Вони ніби чекали одне на одного. Нареченій було 22 роки, нареченому — 35. Для обох це був другий шлюб. У Павла розпався шлюб з Оленою Смирновою, донькою хатньої господині, в якої він квартирував. У них був син В'ячеслав. А у Варвари — з режисером Михайлом Тінським. У неї була восьмимісячна донька Марія.
Остап Вишня і Варвара Маслюченко жили в любові та злагоді все подальше життя. Дружина надихала його на творчість, допомагала йому жити і, у скрутні моменти, виживати. Якби не вона, важко сказати, чи витримав би він усе, що випало на його вік.
Повороти долі
На долю Павла Михайловича випала велика слава і великі труднощі. У його творчості була тривала перерва. На початку 1930-х років Остапа Вишню вже не друкували. Українська громада була стривожена — чому він замовк?
До Вишні весь час приглядались відповідні органи. Коло звужувалось, він був уже в немилості, але ще на свободі. Помічаючи, як один за одним зникають його друзі, не тішився ілюзіями щодо себе — жив в очікуванні арешту. Майже ніде не виходив на люди. А як доводилося виходити, то неодмінно з дружиною...
26 грудня 1933 року в харківському будинку "Слово" Остапа Вишню було заарештовано — за приналежність до Української військової організації. Йому інкримінували замах на життя секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, одного з організаторів Голодомору в Україні, одного з ініціаторів розстрілу Українського Відродження.
Три місяці допитів. Зрештою, він «зізнався» в усьому, що йому інкримінували. Та чи могло бути інакше? Сьогодні ми знаємо, яким чином вибивалися ці зізнання. Судова «трійка» визначила міру його покарання — розстріл, а у березні 1934 року рішенням ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням, вважаючи термін ув'язнення з 7 грудня 1933 року.
 Попереду чекало 10 років перебування у виправно-трудових концтаборах.
10 років викресленого творчого життя.
10 років боротьби за виживання під загрозою смертної кари.
Та найгірше він переносив те, що його називали ворогом народу.
Варвару Маслюченко, чия акторська кар‘єра розпочиналася так яскраво, після арешту чоловіка звільнили з театру. Не в змозі перенести розлуку, вона домоглася права жити з дванадцятирічною донькою поруч із чоловіком на засланні. З 1 серпня 1935 року сім'я об'єдналася за колючим дротом. Короткий час вони жили разом. Вірна коханню і коханому, Варвара підтримувала надію на краще майбутнє. Маючи можливість бачитись із чоловіком, дружина підгодовувала, підбадьорювала, підтримувала його. Варвара жила на острові й ходила на роботу за сім кілометрів по льоду. Працювала прибиральницею. А через півтора місяця дозвіл відібрали.
Попри це дружина допомогла Остапу Вишні вижити в нелюдських умовах табірного існування. Його листи до неї сповнені ніжного, трепетного почуття. Його тримала на цьому світі її любов.
У таборі Павло Михайлович Губенко охопив масштаби трагедії українського народу, а його здоров'я тим часом різко погіршилося — отримав інвалідність.
У 1943 році хворого і недомученого Остапа Вишню було звільнено з табору без пояснення причин. Сидів у Бутирці. 3 грудня 1943 року його звільнили, але не реабілітували... Зі спогадів онуки, бабуся кинула роботу і присвятила своє життя дідусеві. Купили машину, але до керма Варвара чоловіка не допускала — він погано бачив, до того ж часто випивав з друзями, тому завжди сідала за кермо сама. Мала власну рушницю і часто супроводжувала чоловіка на полюванні.
Друге народження письменника
Коли Остап Вишня знову взявся за перо, мало хто вірив, що він воскресне як літератор-гуморист. Але це сталося 26 лютого 1944 року, коли в газеті знову надрукували його гумореску. Це було друге народження письменника.
 Цей період у його творчості такий же яскравий, як і перший. З 1945 року до кінця життя Остап Вишня працював у журналі «Перець». У вересні 1946 року він увійшов до складу його нової редакційної колегії.
Павло Михайлович при нагоді говорив своїм молодим побратимам по жанру: «Пам'ятайте, що література, а передусім гумор, — це дуже делікатна штука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше. Треба, щоб було "саме враз"». Цієї мудрості Вишня завжди дотримувався у своїй творчості.
За своїм світобаченням Остап Вишня — лірик. Він оспівував красу й велич рідної землі. Тому пейзажі в його творах виступають не тільки як тло зображувальних подій, а й формують відповідний настрій оповіді. Письменник захоплювався мисливською темою. Автор турботливо ставився до звірів і птахів, а мисливство — не для того, щоб уполювати дичину, а щоб відпочити від міської метушні.
За рік до смерті Остапа Вишню таки реабілітували. 25 жовтня 1955 року справу було припинено через відсутність складу злочину.
У 1950–60-ті роки твори Остапа Вишні видавалися у всьому світі, де жили українці: Великій Британії, Франції, Німеччині, Австрії, Швейцарії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії...
До останніх своїх днів Остап Вишня був непосидючим, енергійним і діяльним. Літературна творчість була для нього такою ж органічною необхідністю, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки по країні давали Вишні багато радості й творчого хвилювання. Багато і плідно працював він як добрий, чуйний порадник і вихователь молодих гумористів. Письменник був постійно в гущі народного життя, виявляв глибоку увагу до нових подій, явищ, процесів у місті та селі.
Сотні тисяч киян проводжали свого улюбленого автора в останню путь
За кілька днів до відходу від життя Остап Вишня повернувся втомленим з Каховки, де виступав із творчими вечорами. Якось увімкнув телевізор, сів у крісло... Раптом відчув себе недобре, але таке вже траплялося, не звернув особливої уваги. Встав, випив ліки, натужно посміхнувся дружині, що кинулася було йому назустріч...
Лікували шлунок, а відмовило серце — параліч. За кілька хвилин його не стало. Це трапилося 28 вересня 1956 року.
 Без жодних повідомлень на поховання Остапа Вишні зібралися на Хрещатику сотні тисяч киян — вони проводжали свого улюбленця в останню путь. Рух транспорту припинився. Попереду жалобної процесії йшли дівчата у національному вбранні та хлопці у вишиванках і червоних шароварах, розкидаючи попереду себе квіти. Хор імені Григорія Верьовки заспівав пісню, її підхопили люди на тротуарах. Остап Вишня, чиї очі завжди сяяли теплом і добротою, відійшов від земного життя, увінчаний всенародною пошаною і любов'ю.
Поховали видатного українського письменника-гумориста і сатирика на Байковому кладовищі.
Змінюються смаки, у кожної епохи свої кумири. Але у цій мінливості є певна історична закономірність: те, що менш варте, вивітрюється, а щось вагоме — залишається. Остап Вишня був вірним своєму призначенню на землі.
|
На початок
Версія для друку
