Новини ЦБС Централізована бібліотечна система Хмельницької міської територіальної громади

24 лютого 2022 року – дата, про яку ми не забудемо, яку знатимуть усі наступні покоління. Цей день приніс в Україну повномасштабну війну.

Воїни з Хмельницької громади зараз сміливо борються за захист країни – нашого дому. На жаль, серед них є ті, кому довелося віддати за цю святу справу своє життя… Це наші воїни СВІТЛА, МИРУ та ДОБРА. Це наші Герої – Герої нашої громади, котрі поклали найдорожче, що мали, за волю та незалежність українців і Української держави.

Капітан Збройних сил України, інструктор відділення підготовки та оцінки дій підготовки підрозділу ракетних військ і артилерії.

«Олексій був чуйною, відданою своїй справі людиною. Такої доброї й відповідальної людини я не зустрічав. Їх дуже мало. Ми служили з ним майже два роки, і я хочу подякувати родині, що виховала такого бійця», – представник військової частини, в якій Олексій Володимирович проходив службу.

Військовому було 53 роки. Він пишався тим, що був артилеристом. До останнього подиху боронив нашу країну. Герой загинув 15 травня у Дергачах на Харківщині. У нього залишилась мама, дружина і син.

У Хмельницькому прощання із захисником відбулося 19 травня. «Лопатін Олексій Володимирович – наш земляк, герой, офіцер, наш захисник… Сьогодні ми всі разом проводимо його в останню путь на Алею Слави, де спочивають наші Герої-захисники. Проводимо зі словами співчуття для його родини, сім’ї, побратимів. Прошу пробачення в сім'ї, в родини, бо ми жодними словами не зможемо зарадити вашому болю. Ми розділяємо біль втрати нашого захисника, проводимо зі словами подяки: дякуємо, що захищали наших дітей, нашу Україну і наше українське майбутнє. Дякуємо за те, що були справжнім воїном, офіцером, прикладом для багатьох, як має жити людина і віддавати себе заради великої справи», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Олексію Лопатіну посмертно присвоїли чергове звання – майор.

У мирному житті працював водієм. На війну пішов добровольцем. Захищав нашу з вами країну на передовій.

«Він сказав, що не може сидіти й дивитися, як росіяни топчуть його землю. Він за спеціальністю водій. Він пройшов навчання і відправився в зону бойових дій», – розповіла знайома воїна Таїсія.

Захисника згадують як веселого, чесного, доброзичливого та товариського.

Миколі Глебичеву було 50 років. Він 1971-го року народження. Тепер йому 50 назавжди…

Загинув воїн у Запорізькій області 13 травня. У Хмельницькому в останню путь його провели 20 травня. У Миколи Глебичева залишилася родина, якій буде важко без сина, чоловіка та батька.

Народився 15 серпня 1976 року. Був родом з Новоушиччини. Мешкав у Хмельницькому.

За даними Новоушицької тегромади, воїн загинув 13 травня біля села Богояволівка Донецької області.

«Розділяємо пекучий біль рідних і близьких та схиляємо голови в глибокій скорботі. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати дорогої та рідної людини, нашого Героя, який віддав своє життя за волю та незалежність усієї України», – йдеться у повідомленні.

19 травня Олега Штефлюка в останню путь провів Хмельницький.

Боєць тероборони Ігор Кузь, хмельничанин 1973-го року народження.

Захисника пригадують як хорошого побратима та вправного військового. Сергій Колесник, військовослужбовець, командир, розповідає: «Ми служили разом в теробороні. Як побратим він відмінний, найкращий. Завжди всіх підтримував. Він був спеціалістом у військовій справі. Будь-яка зброя, мінування – це все була його “фішка”. І психолог Ігор був хороший. Підтримував хлопців, які падали духом, всіх нас підтримував. Це був чудовий брат. Від 24 лютого ми служили разом і до того дня, як я його виніс вже з позицій на ношах».

Життя Героя обірвалось у боях за вільну Україну. Як розповідає старший бойовий медик роти Людмила Бардецька, Ігор Кузь зазнав поранення, несумісного з життям. Загинув воїн 11 травня на Ізюмському напрямку в Донецькій області.

20 травня попрощалися із захисником у Хмельницькому. За словами друзів, у військового залишилась мама, дружина і троє дітей – дві доньки і син.

«Запам’ятайте це ім’я, тому що це ім’я справжнього Героя, справжнього захисника, справжнього чоловіка...» – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Віталій Поліщук у перший день повномасштабної війни доєднався до лав територіальної оборони. Герой мав активну громадянську позицію, тому без вагань вирішив обороняти державу. Служив у складі 106-ї окремої бригади Хмельницької територіальної оборони. На війну пішов добровольцем.

Народився Віталій Поліщук 21 січня 1990 року в місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькій ЗОШ №12 та Хмельницькому національному університеті. Однокласники пам’ятають його як доброго та щирого друга.

Віталій Поліщук – відомий у місті громадський активіст та лідер велоруху. Доклав чимало зусиль для того, аби у Хмельницькому будували велосипедні доріжки. За його підтримки проводили спортивні події. Був радником Хмельницького міського голови з питань розвитку велоінфраструктури, а також головою правління ГО «Критична Маса Хмельницький».

Хмельницький міський голова Олександр Симчишин розповів, що побратими вмовляли Віталія перевестися до зв’язківців, однак той попри все хотів залишатися у своїй бойовій роті.

Загинув Віталій Поліщук 9 травня під час артилерійського обстрілу в східній частині України. Тепер йому назавжди 32 роки.

Прощання з Героєм відбулося 13 травня. В останню путь його провели велоколоною. У захисника залишилися дружина, мама і бабуся.

Юрій Костюченко мав звання старшого сержанта 4-ої стрілецької роти 86 ОБТрО Збройних сил України.

Захиснику було 37 років. Позивний військового – «Кіт». Воював у східній частині України. Він був хорошою людиною і справжнім мужнім воїном.

Під час бою з російським агресором Юрій Костюченко героїчно загинув 28 квітня. Про це розповіли на фб-сторінці окремої бригади територіальної оборони Хмельниччини. Також у повідомленні сказано, Юрій Костюченко був «людиною прекрасної душі, на ньому трималася рота». Його називають хорошим бійцем. І командування, і особовий склад щиро сумують з приводу загибелі відважного побратима.

5 травня захисника провели в останню дорогу в Хмельницькому. «Все, що б ми не говорили, не зарадить вашому болю. Тому що немає таких слів, якими можна було б його хоч якось применшити. Нам так само болить, бо ми втрачаємо найкращих. Про Юрка всі, хто його знав, відгукуються тільки позитивно. Про нього говорять як про хорошу людину. Людину, яка брала на себе відповідальність. Людину, яка дійсно була захисником – захищала наше місто, нашу Україну і наших дітей, всіх тут присутніх і наше з вами майбутнє», – звернувся до рідних Юрія Олександр Симчишин.

Андрій Ковбасюк став оборонцем України, хоч і не був військовим. На війну пішов добровольцем на третій день після її початку. За словами сестри, проходив службу у 24-ій бригаді ім. Данила Галицького.

Народився Андрій Ковбасюк 28 червня 1967 року. Його згадують, як приязного і надійного товариша, котрий був справжнім патріотом. Воїн не дожив до свого 55-річчя два місяці, загинув поблизу Попасної на Луганщині 20 квітня.

«Впадає в очі, що усі Герої, з ким ми прощаємося, дуже світлі люди на фото. Вони особливі. Це наші янголи, яких Бог забирає до себе, щоб вони охороняли й захищали нас з неба, наших дітей і Україну. Заради цього вони віддали найдорожче – своє життя. І наш обов'язок пам'ятати про цю жертву, про кожного нашого Героя і робити все можливе, щоб України перемогла», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Попрощатися із захисником у Хмельницькому 29 квітня прийшли рідні, друзі, колеги, знайомі і просто вдячні за подвиг співгромадяни.

Вадим Якимчук понад рік служив за контрактом у Збройних силах України, в окремій гірсько-штурмовій бригаді. Останні два місяці перебував на передовій. Військовому було 32 роки.

Однокласниця Вадима Якимчука розповіла, що той завжди був веселим, всім допомагав, багато жартував, щиро вірив у перемогу і переконував, що все буде добре.

Воїн відважно захищав країну від російського агресора і загинув як Герой 20 квітня у Пологівському районі Запорізької області. У цей день батьки втратили сина, а Україна – мужнього захисника.

Попрощалися з військовим у Хмельницькому 26 квітня. «…Усі вони віддали своє життя заради нас. Вадим захищав кожного з нас, захищав наших дітей. Щиро співчуваю родині. Повірте, ми знаємо, як вам болить. Ми не можемо підібрати слів, щоб розрадити ваш біль. Таких слів немає», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Денис Садовський був професійним військовим. Героїчно захищав країну від агресора.

Народився 10 квітня 1982 року. Навчався у середній школі №2.

У Хмельницькому з військовим попрощалися 15 квітня.

«Це та неймовірна ціна, яку ми платимо усі з вами за те, що живемо. Ми прокидаємося із вами щоранку вже 51 день і майже три тисячі днів із 2014 року. Це означає, що ми живі. Дякуємо Богу та обов’язково нашим Героям. Дякуємо за те, що ми живемо, що живуть наші діти, що ми з вами маємо наше українське майбутнє. Ми не можемо знайти слів, які можуть зарадити вашому болю, бо таких слів не існує. Але нам так само болить, тому що ми втрачаємо найкращих воїнів, тих, хто не боїться, не ховається, не шукає причину. А тих, хто йде і захищає наших дітей, наші міста і села, Україну», – сказав міський голова Олександр Симчишин, адже у Хмельницькому цього дня попрощалися із трьома загиблими.

Навчався у Хмельницькому навчально-виховному комплексі №2. Потім став професійним військовим.

Роман Мукомела сміливо та віддано відстоював нашу з вами країну, її територіальну цілісність та незалежність. Йому назавжди 33 роки.

Із Романом Мукомелою у Хмельницькому попрощалися 15 квітня.

Військовому вічна шана та повага. Капелан під час прощальної церемонії наголосив: «Немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою покладе за друзів своїх… Повною мірою це стосується кожного військовослужбовця, який вирушає на поле бою, захищаючи територіальну цілісність своєї держави України, який охороняє свою сім'ю, охороняє своє місто, село, свою земну Батьківщину».

Юрій Чабах був старшим лейтенантом поліції – оперуповноваженим відділу кримінальної поліції Бучанського районного управління поліції ГУНП в Київській області. Йому виповнилося 37 років.

Намагався евакуювати людей з Бучі, що на Київщині. За справу врятування мирного населення віддав власне життя. Загинув від рук ворожого снайпера.

Начальник поліції Бучанщини Андрій Ткач розповів, що захисник «до останнього подиху виконував свої обов’язки» і був відданий присязі, яку дав українському народу.

Тіло знайшли 10 квітня у братській могилі поблизу церкви у Бучі. Серед речей був жетон поліцейського. В останню путь захисника провели 14 квітня у Хмельницькому.

Оскільки батьки поліцейського втратили все під час війни, тому повернулися у Хмельницький, звідки вони родом. І вирішили поховати тут сина.

Олександр Самофалов родом із села Пашківці. Навчався в училищі у Хмельницькому на будівельника. Згодом одружився та працював в одній із місцевих будівельних компаній.

Мав військовий досвід. Воював у зоні АТО у 2015 році. Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022, знову пішов на війну.

Олександр Самофалов героїчно загинув 8 квітня у Донецькій області. Йому назавжди 46 років.

У Хмельницькому з воїном попрощалися 15 квітня.

У Олександра Самофалова залишилися батьки, дружина і донька.

Анатолій Назаренко

Анатолій Назаренко отримав смертельне поранення під час виконання бойового завдання 29 березня. Служив у 3-ій окремій танковій бригаді. Воював Анатолій Назаренко на Харківщині.

За словами його побратима Юрія Іська, Анатолій Назаренко був для них взірцем. «Це був справжній командир: вольовий, грамотний. Він організовував нашу бойову роботу так, як потрібно. Сам був попереду. Він був дуже професійним, підготовленим, мужнім, героїчним офіцером, патріотом нашої країни», – каже боєць.

У нашому місті Анатолій Назаренко працював методистом у Хмельницькому обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. Його пам'ятають як чудового педагога й одного з організаторів патріотичної гри «Джури».

Дмитро Васильєв

44-річний підполковник Дмитро Васильєв був командиром другого дивізіону 19-ої ракетної бригади «Свята Варвара». На передову вирушив у перший день повномасштабної війни.

Народився у Первомайську Миколаївської області. Навчався на артилериста-ракетника. Після випуску за розподілом потрапив до Хмельницького.

Його згадують як досвідчену, добру та професійну людину.

Разом з побратимами він потрапив під обстріл 18 березня у Запорізькій області. Мав важкі поранення. Він справжній герой, яким пишається країна. Помер військовий 19 березня. Попрощалися з ним 23 березня.

У Хмельницькому залишилися дружина та двоє дітей.

Дмитра Васильєва неодноразово нагороджували орденами та медалями. Захищав Україну він від 2014 року. Ще за життя отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня, а вже посмертно – II ступеня.

Серед нагород – звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (13 квітня 2022, посмертно) – за особисту мужність, вагомий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України (Указ Президента України від 13 квітня 2022 року № 235/2022 «Про присвоєння Д. Васильєву звання Герой України»).

Сергій Мельник

Солдат служив у 19-ій ракетній бригаді «Свята Варвара» за контрактом. Йому було 28 років.

Народився 22 березня 1993 року і до свого дня народження не дожив усього чотири дні.

Військовий не був одружений. «Жартома хлопцям казав, що його жінка – це армія. Це в нього вже був другий контракт. Він був людиною дуже хорошою. Кажуть, що ніколи не було такого випадку, щоб хтось десь щось робив, а Сергій не допоміг. Розповідали хлопці, що навіть після наряду, коли в нього був час відведений відпочивати, він, бачачи, що хлопці роблять, приєднувався до них, допомагав», – розповів Олексій Наконечний.

Сергій Мельник загинув 18 березня поблизу Запоріжжя внаслідок обстрілу під час виконання бойового завдання. У Хмельницькому з ним попрощалися 26 березня.

У захисника залишилися батьки та бабуся.

Максим Вечірко

Офіцер Сил спеціальних операцій ЗСУ. Народився 25 грудня 1994 року. Навчався у спеціалізованій ЗОШ №12.

Максим Вечірко був єдиним сином у сім’ї військовослужбовців. «Ми з дружиною пишалися і пишатимемось нашим Максимом. Він був хорошим сином, чудовим батьком, справжнім офіцером і щирим патріотом. Ми, українці, нищитимемо будь-кого, хто зазіхне на нашу землю і прийде до нас зі зброєю. Ми обов’язково здобудемо Перемогу, питання лише в тому – якою ціною?! Ми помстимося за синів-захисників і дочок, за кожну невинно вбиту дитину, за кожну сльозу наших матерів! Ми неодмінно завоюємо мир, спокій, чисте синє небо і жовте колосся ланів для наших дітей, онуків і прийдешніх поколінь», – сказав батько полковник Ігор Вечірко і додав, що його руки міцно і впевнено тримають зброю!

Захисник загинув 16 березня під час обстрілу російськими військами Бердичева, що на Житомирщині. У Хмельницькому з воїном попрощалися 18 березня.

У Максима залишилися дружина і маленький син.

Олексій Могилевський

Служив Олексій Могилевський у 30-ій окремій механізованій бригаді з квітня 2018 року, був старшим механіком-водієм взводу механізованої роти.

13 березня 2022 Олексію виповнилося 25 років.

Військовий героїчно поліг у бою 14 березня у Сіверськодонецьку Луганської області. У нашому місті з ним попрощалися 21 березня.

У Хмельницькому залишилися його мати і брат.

Дмитро Герега

Військовий 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

Народився 26 грудня 1980 року. Захищав Україну з 2014 року. Пройшов запеклі бої у Дебальцевому й Щасті у 2014 і 2015. Після того повернувся до цивільного життя.

Коли 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, захисник пішов знову до війська.

Дмитро Герега загинув 13 березня під час обстрілів російськими ракетами полігону в Яворові на Львівщині. Воїну тепер назавжди 41 рік. У Хмельницькому з ним попрощалися 14 квітня.

У Дмитра Гереги залишилися батьки та 14-річна донька.

39-річний майор Юрій Шевчук служив у 53-ій окремій механізованій бригаді.

Як розповів батько Валерій Шевчук, який також служив у війську, син – кадровий військовий, котрий воював на фронті з перших днів війни у 2014 році. Був поранений під Горлівкою в ногу.

Сестра Олена додала, що Юрій Шевчук був військовим у п’ятому поколінні.

На жаль, захисник був серед тих, хто загинув під час атаки ворога на Яворівський військовий полігон 13 березня. Попрощалися з Юрієм Шевчуком у Хмельницькому 1 квітня.

У загиблого залишились мати, дружина та дворічна дитина.

Олександр Іліницький

Військовий офіцер в запасі, артилерист. Він уже не вперше захищав територіальну цілісність та незалежність України. У 2022 була його друга ротація на фронт.

Олександр Іліницький народився у 1968 році. Росіянин за національністю, уродженець Далекого Сходу, він мав тут родину, служив у військових частинах Хмельницького. Закінчив з відзнакою Хмельницьке артилерійське училище.

За словами побратима Сергія Назарука, Олександр загинув 13 березня у бою під Києвом, і очолювана майором Назаруком служба доправляла тіло захисника в Хмельницький: «Олександра я знав з 2016 року, ротація Станиця Луганська, Щастя. Він був справжнім бійцем, він майстер спорту з рукопашного бою, завжди тримав себе у відмінній фізичній формі. Я обіцяю, що воїни моєї бригади помстяться ворогу за це».

Олександра Іліницького провели в останню путь 17 березня в Хмельницькому. У нього залишилися дружина, троє дітей та онуки.

Віталій Кайгородов

Служив у 14-ій окремій механізованій бригаді. Воїну було 24 роки.

Віталій Кайгородов захищав Україну ще під час АТО, був розвідником. Потім повернувся до цивільного життя. А коли почалося вторгнення 24 лютого, не зміг бути осторонь, тому знову пішов до війська.

Разом із батьком він служив в окремому підрозділі. Під час бою у Макарівській ОТГ Бучанського району Київської області Віталій зник з поля зору. Загинув 11 березня.

Віталія Кайгородова знайшли похованим біля сільської церкви у селі Липівка. Там було захоронено дев’ять бійців. 10 квітня із захисником попрощалися у Хмельницькому.

У Віталія Кайгородова залишилися дружина та дворічний син.

Сергій Вівдич

Воїн-ракетник, який наполегливо виконував свою роботу і мотивував інших. Він майор Збройних сил України.

Сергій Вівдич родом із Краматорська. Народився 1 вересня 1964 року.

До лав Збройних сил України вступив у 2014 році. Служив у 19-ій ракетній бригаді, захищав український Донбас, звідки він родом. Коли 24 лютого Росія вторглася в Україну, Сергій Вівдич пішов воювати на передову. Призвався самостійно, бо був на пенсії. Свій досвід чоловік передавав молодим військовим.

Сергій Вівдич загинув на Київщині 8 березня, попрощалися з ним у Хмельницькому 12 березня. У нього залишилися дружина, мати, двоє дітей та онук.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2022, посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (Указ Президента України від 25 березня 2022 року №169/2022 «Про відзначення державними нагородами України»).

Борис Танащук

Боєць 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Борису Танащуку було 50 років.

«Борис Іванович був хорошим і взірцевим військовослужбовцем, старшим товаришем, наставником і подекуди батьком для молодших колег, яким тільки виповнилося вісімнадцять років. На жаль, Бог забирає найкращих до свого війська, архангелів, щоб вони тримали нам небо. Ми просимо усіх закрити небо, але іноді забуваємо, що є ще це військо, про яке ми повинні пам’ятати. Він загинув, щоб зберегти нам життя, щоб ми жили і не забували, хто приніс на нашу землю кров і сльози», – сказала у прощальній промові військовослужбовиця Катерина Арсені.

Захисник героїчно загинув з побратимами 7 березня на Житомирщині в результаті атаки ворога відразу з трьох сторін. У Хмельницькому в останню путь його провели 21 березня.

Юрій Цвєтков

Юрій Цвєтков народився 5 квітня 1988 року у Світловодську на Кіровоградщині. У 2016 році він добровольцем пішов у 28-му окрему механізовану бригаду. Пізніше перевівся у 79-ту десантно-штурмову. Військовому було 33 роки.

Мужньо стояв на захисті своєї країни і свого народу, віддано боронив кожного українця. Загинув 6 березня у Сіверськодонецьку на Луганщині. Перед смертю він встиг врятувати трьох поранених побратимів. Завантажив їх на танк і передав медикам швидкої допомоги. А загинув, коли повернувся на свою позицію.

Протягом останніх трьох років чоловік разом із дружиною проживали у Хмельницькому. З Юрієм Цвєтковим у місті попрощалися 13 березня.

18-річний Ігор Драч героїчно захищав Україну. Прослужив у війську лише чотири місяці. У квітні йому мало б виповнитися дев’ятнадцять років.

Про Ігоря Драча розповіла волонтерка Тетяна, яка знала його з 11 років: «Батько його, кіборг, був у Донецькому аеропорту, ми допомагали йому, батькові цих дітей допомагали, одягали. І сьогодні хоронимо Ігоря. Побратими в захваті від цієї 18-річної дитини. Наша Хмельниччина і кожна людина повинні пишатися цими молодими хлопцями, яких сьогодні хоронимо і не маємо права забути їх ні на хвилинку. Вони героїчно загинули».

Загинув молодий герой 26 лютого під час стримання російських військ біля Херсона. У місті Хмельницькому з ним попрощалися 10 березня. У цей день відбулося прощання і з Дмитром Цвітуном.

20-річний Дмитро Цвітун воював на Херсонщині. Захисник самовіддано взяв участь у стримуванні наступу ворожих військ.

Однокласник Дмитра Цвітуна Валентин Юськов пригадує його як життєрадісного хлопця: «Він завжди любив адреналін. От в нас були конкурси "Джура", спортивні якісь конкурси, то він брав у них завжди участь. Він брав активну участь в житті. Він брав максимум від життя…».

У листопаді йому мало виповнитися 21. Загинув боєць 26 лютого.

Прощання з воїном відбулося 10 березня. На нього прийшли рідні, друзі та однокласники.

Для створення довідки використано матеріали з наступних електронних ресурсів: